Яцек Денель - Ляля

І нарешті, захований прабабусин сервіз.

Навколо парувала задушлива атмосфера, яка передує початкові іменинного прийому. Бабуся, клопочучись на кухні, однією рукою переставляла полумиски з індиком у малазі, а другою застібала під шиєю брошку з камеєю, одночасно командуючи присутніми з істинно наполеонівським хистом:

— А ти, голубчику, стань на табуретку, але спершу зніми подушку, бо посковзнешся й упадеш, отак, постав під шафою й зазирни на антресолі. Умгу. Засувка. І витягни, будь ласка, який-небудь великий полумисок.

Перед моїми очима відкрилася картина спадання води після потопу. У темній печері горішньої полиці шафи стояли гіркою, одне на одному, череваті тіла тарілок, супниць і соусниць; на їхній блідій шкірі видніли різнобарвні прожилки тріщин та орнаментів.

— Оце? Це з бабусиного сервізу, з англійського. На двадцять чотири персони, фаянс дев’ятнадцятого століття. Розмальований уручну. Чомусь енкаведисти його не забрали, але багато побилося, ось, бачиш, соусниця без вушка, ось іще відбите... — я майже побожно торкався плетива блакитних кручених паничів, що звивалися довкола тарілок і на черевці супниці, — ... а це Цмелів, о, дай-но мені той Цмелів, шинка на ньому гарно виглядатиме.

Тіла посудин, що старіли самотньо, укриті химерними оббитими орнаментами й водоростями покручених виделок та ложок, лежали, закостенілі, у темряві антресолі. Якщо існує посмертне життя предметів, то їхні душі, певне, перебували деінде, в іншому світі, де невпинно, da capo al fine переживали роки свого київського, моравицького й лисівського минулого.

Я простягнув їй Цмелів і, погладивши ще раз посинілі від забуття стебельця кручених паничів, зачинив антресолі на засувку й ключика, зліз із табурета, поклав на нього подушечку й заходився старанно вкладати шматочки шинки на намальованих букетах троянд.

Після Києва, після Мнина, який вони розтринькали, після Моравиці, покинутої через бабусину істерику, Броклі оселилися в Лисові, який, ніде правди діти, був справжнісінькою дірою. Але бабуся Банда, яка потайки вважала свого чоловіка графом де Бролі, вирішила відродити в Лисові колишню розкіш, і справою честі для неї стало влаштування прийому, гідного графа.

Вона походжала по всьому маєтку (наче там було де розігнатися) з почуттям місії в погляді, пильнуючи за чищенням столового срібла й поліруванням чарочок та келихів, стежачи, як дівчата лущать мигдаль і крають фініки, помішуючи в каструлях, куштуючи страви, міркуючи, як посадовити гостей, добираючи букети, намагаючись водночас побувати у двох, трьох чи й дев’яти місцях, як і годилося справжній господині з роду Девйонткевичів. А дідусь, як завжди, виходив у сад, глибоко дихав і роздивлявся квітнучі дерева й темні кола високої трави.

— ...не знаю, чи тобі це відомо, але наш кінь, Кубусь, був неймовірно розумним, гадаю, що раніше він працював у цирку, бо полюбляв ходити колами й робити різні фокуси, зрештою, він навіть яблука свої розкидав колами чи, швидше, спіралями; починав десь посередині газону, а потім одне біля одного, поступово окреслюючи чимраз ширші кола, аж доки не вирішував, що вже годі, тоді починав у новому місці, а старе поростало травою, вищою й темнішою, ніж навкруги... так от, кінь заходив до саду, коли хотів, і бабуся дуже над цим уболівала; хвіртку наче й зачиняли, але Кубусь легко міг із цим упоратися: спершу підходив збоку до дідуся, легенько відпихав його головою набік і йшов далі. А потім опанував уміння відчиняти засув зубами чи губами... ну, та гаразд. Дідусь стояв у саду, дихав повітрям, пригощав коня шматочками цукру й лагідно погоджувався з усіма вимогами Вандочки, яка знай підбігала до нього, нарікаючи на відсутність найнеобхідніших речей, як-от гонгу для скликання гостей із саду чи відповідної кількості кілець для серветок із монограмами.

Нарешті настав довгоочікуваний день. Гості з’їжджалися звідусіль візками й бричками, уклонялися й віталися, хвалили вміння господині, захоплювалися квітами, вислуховували розповіді про оранжереї в Моравиці й про те, як панові президентові Мосціцькому не смакували моравицькі дині, і так далі, і таке інше. Прогулювалися садом, обмінювалися компліментами, розхвалювали трояндові кущі й флокси... було парко й задушливо, заносилося на грозу, панове пітніли у своїх літніх лляних костюмах, комірці сорочок впивалися в шиї, дами обвіювалися хусточками й затулялися парасольками від палючого сонця або ж умощувалися в холодку на послужливо принесених їхніми чоловіками стільцях. Нарешті у вікні з’явилася служниця, якій наказали тричі вдарити в гонг і запросити всіх на вечерю. Вона стала у вікні, брязнула в гонг і загорлала: «Гей ви, ходіть-но жерти, бо вже все подано».