Яцек Денель - Ляля

Саме цим і був для мене тоді Лисів — декілька меблів, що стояли в будинку, та абияк накреслені на окремих аркушах плани.

Та з віком минуле мусило мене наздогнати, як наздоганяло всіх: Басю, Госю, Матеуша; наздоганяло не лише оповідями бабів, дідів і тіток, але й віршиком: «Хто такий ти?...», картинами, фільмами, Грюнвальдською битвою й битвою під Березиною, Матейком і Брандтом, гусарськими крилами, фотографіями на комоді. Я повільно усвідомлював, що Лисів існував насправді, був реальним, матеріальним: яблука в саду не були чорно-білими, і їх можна було з’їсти, сонце гріло, а дерева погойдувалися на вітрі, вітрі, який відчувався на обличчі й під розстебнутою сорочкою. І так само було з Лисовом, Києвом, Грюнвальдом, Цединею, із Ла Рошеллю й Саратогою. Існування історії, у розумінні повторюваності життів і подій в їхній постійній мінливості — яке ж це відкриття!

Історія просякала предмети. Спершу боязко й досить таємниче, потому дедалі жвавіше, чимраз швидше й глибше, хвилями, як безкрає море. А почалося, певне, із персня.

Пригадую це, ніби розділ, вихоплений з великої книжки: у світлі, у теплому світлі великої кімнати, перш ніж старі абажури з перевернутих денцем до стелі рафієвих кошиків замінили на лампіони з японського паперу, у цьому теплому й примхливому світлі, від якого на меблі й книжки лягав щільний шар цяткованого золота, дідусь відкрив мені таємницю, походження якої ще протягом багатьох років залишалося для мене загадкою.

Із картонної коробочки від чаю «Твіннінгз» мій дідусь-конспіратор, лісовий партизан, спершу висипав ґудзики, потім витягнув жмут вати і, нарешті, майже побожно розгорнувши його на столі, витягнув звідти великого персня.

І як же тут описати оті суперечливі, незрозумілі почуття, що в плямах поцяткованого світла зродилися раптово в моїй дитячій душі, котра, як мені боязко підказували, виявилася душею панича?

— Тут, — мовив дідусь, раз у раз кахикаючи, наче крадькома повторюючи приспів забороненої пісні, — герб Карпінських, Кораб, ось, бачиш, корабель із вежею й двома лев’ячими головами, однією на носі...

А й справді. Корабель. Одна голова на носі, друга на кормі, але ж кораблик маленький, а вище другий, ще менший.

— ... а праворуч герб моєї матері, тобто твоєї прабабки — «моєї матері, тобто твоєї прабабки», як же часто повторювали це дід і тітка; усі родинні фотографії підписані: такий і такий, наш дядько, такий і такий, наш прадід, Юлії з Модзелевських, Боньча.

Побачивши мій подив, дід повторює.

— Боньча, пане добродію. Білий єдиноріг на синьому полі.

Проте камінь персня-печатки був темний, ледь прозорий, кольору червоного вина (того напою, що його й ми, діти, мали нагоду скуштувати на велике свято, півкелиха до обіду, вина, яке подавали в спеціальних келихах, і яке нам анітрохи не смакувало... а існували ж начебто солодкі вина, яких нам ніколи не давали, щоб, як казала бабуся, не зіпсувати смак і навчити пити сухі; ой леле!).

Дідусь, узявши персня двома пальцями й піднісши до теплого світла лампи, показував мені мовчки, як промінь просвічує крізь темно-червоний камінь. Проте камінь вочевидь не збирався виявляти справжніх барв — золота корабля й білизни єдинорога; і все-таки я свято вірив дідовим словам, бо вони були частиною якоїсь прекрасної, давно загубленої поеми, яку я раптом запрагнув вивчити.

З іншої коробочки, де лежали ґудзики, дідусь урочисто витягнув темну, блискучу паличку сургучу, сказав мені «сургуч», дав торкнутися й понюхати, а тоді, покрутивши паличку над запаленим недогарком свічки, капнув кілька краплин на невеличкий шматочок картону від коробочки з-під німецького шоколаду, і потому притиснув їх печаткою.

І ми обоє зачаровано дивилися, як із давнього минулого, котре, як я потім переконався, було минулим заледве для двох поколінь, з’являється правильний, чітко відтиснений, із пишними наметами й павиними перами, подвійний картуш.

Я глянув на діда. Стоячи в ореолі феодального золота, він меланхолійно загорнув перстень у вату, поклав його до коробочки з-під чаю «Твіннінгз», присипав ґудзиками й заховав до шухляди. А золото спадало й сипалося крихтами на підлогу.

Відтоді мені часто траплялося натрапити на рештки колишніх розкошів. Ланка аметистового кольє... «Бабуся Банда завжди зневажливо відгукувалася про аметисти. Тримала їх у шухлядах секретеру, змішані з місячними каменями, гірським кришталем, малахітами, гранатами й усією тією збираниною, яку ми під час війни потрохи продавали, аби якось вижити. А цей... цей був від цілого аметистового комплекту, бабуня його отримала перед якимсь балом, коли дідусь збанкрутував уперше, бо нічого кращого він тоді не міг собі дозволити...» Томиська нот із дев’ятнадцятого століття, підписані на першій сторінці каліграфічною кирилицею: «М. де Сікар, Київ», сільнички, ложечки, віяла.