Яцек Денель - Ляля

Я вже згадував, що бабусина оповідка в’ється, наче зелений горошок, випускаючи щоразу нові й нові чіпкі пагони. І тут я винен читачеві ще один довгий, зелений, чи, радше, кольору сепії, вусик, такий собі ліричний відступ, бо ж ніяк не можу не згадати про кілька пригод, які сталися з моїм дідом, Валер’яном Карнауховим, колишнім юрисконсультом Південно-Західної залізниці, перш ніж він оселився в пані Вольгемут і варив какао в окремій каструльці.

— Тато, як і годиться адвокатові, висловлювався гладко й переконливо, і якось так йому вдалося прихилити до себе більшовиків, що вони не лише не розстріляли його на місці, хоча він, звісно, буржуй викапаний, але навіть доручили йому обов’язки управдома. Приходили, розпитували, забалакували його, аж якось батько їм і каже: «Ге, от ви все про чесність, принципи, голови гарними фразами напхані, а боброву шапку в мене ви таки вкрали». То вони перезираються, тоді на нього дивляться, і знову перезираються. «Боброву? — питають. — Боброву, громадянине Валер’яне Івановичу Карнаухов? Тоді ми пошукаємо». І пошукали, і знайшли, і віддухопелили злодія, як Сидорову козу побили, ще й принесли чверть свині на замирення. Уявляєш собі свого кришталево-чесного діда Зиґмунта в такій ситуації? Він би сказав, що де там, йому тільки шапка потрібна, бо зручна, тепла така, у морози добра. А вони б розлютилися і його негайно розстріляли. Але мій батько — то інша справа. Чверть свині засмажив, запросив їх усіх, і злодія теж, до столу, налив у чарки горілки, з’їли, випили за згоду. А тоді вже, трохи під мухою, кажуть йому, що коли вже він такий їм друг, то, може, допоміг би їм, бо якась сволота контрреволюційна ходить ночами й перерізає їм телефонні дроти, причому щоночі, а зв’язок, це вам, перепрошую, не абищо, на війні не остання річ. І батько погодився. Ходив з ними дільницею, і навіть далі, від смерку до світання долав паркани, брьохав через струмки. Нікогісінько. Лише одного разу сказав своїм товаришам більшовикам, що бачив такого диверсанта: низенького рудого курдуплика. Низенького рудого курдупля, бо сам був голомозий і кремезний як дуб, а це ж він сам ходив і ночами перерізав ці дроти, щоб помститися за Івана.

Та невдовзі з революції поступово в муках почала виникати держава. Кров їхньої імператорської величності, наступника трону, принцес, доктора Боткіна й прислуги забризкала стіни льоху в Єкатеринбурзі, Фелікс Едмундович себе не шкодував, працював днями й ночами, за що через багато років йому фарбували долоні червоною фарбою, і взагалі ставало чимраз небезпечніше, так, що знайомства з більшовиками, аби спокійно жити, уже не вистачало, бо ж зрозуміло: лікар може бути корисним, художник, скажімо, але чим корисний може бути адвокат? Адвокат — це найгірший ґатунок буржуя, послідущий білоручка, що наживається на людській кривді.

Не кажучи вже про те, що й за прекрасною пані Бенецькою засумував, і за дитиною, ще невідомо, хлопчик це, а чи дівчинка. Тож Валер’ян поспродував меблі, помешкання, столове срібло й картини, накупив за те діамантів, рубінів, смарагдів і золота, чого-чого, а цього добра в Росії вистачало, зашив усі коштовності в пальті, і з невеличким дорожнім несесером подався в незвідане, маючи за дороговказ лише маленьку записку з назвою маєтку під Кельце, «Моравиця», колишня Пйотрковська губернія в колишнім Привіслянськім краї.

На варшавському вокзалі, щойно протиснувшись крізь натовп, він помітив, що пальто потяте бритвою й випотрошене за всіма правилами варшавського злодійського мистецтва. За півгодини на Маршалковській чи, може, на Новому Світі, почув: «Очам своїм не вірю, пан радник Карнаухов, тьху, щоб мене грім побив, тьху, коли мене зір не обманює!» Підвів голову й побачив перед собою пана, скажімо Розенцвайга, дерево й папір, гурт-роздріб, якому він не раз залагоджував дрібні справи в Києві. «А що це ви, пане раднику, такий невеселий?», — чує після перших слів привітання. «Ніколи ще так не було, щоб якось не було, і ніколи так не буде, щоб якось не було! Що ви кажете, тут, у Варшаві, на вокзалі? Оце-то нещастя, оце-то доля розпорядилася!», — і вже за мить: «То скільки вам, пане раднику, потрібно?» «Але я не матиму, з чого віддати...» А Розенцвайг примружився та й каже: «Матимете, не матимете... Як пощастить, пане раднику, то віддасте, а ні — то й не віддасте. Небо нам на голову не впаде». Отак пан Розенцвайг позичив радникові Карнаухову скількись-там тодішніх марок чи злотих, хто таке нині пам’ятає, а тоді порекомендував йому в Кельце пансіон пані Вольгемут, дуже порядної вдови, яка не дертиме, мов циган за маму, і взагалі кришталево чесна жінка.