Яцек Денель - Ляля

— Пані Карпінська, посивіти із цим усім можна, їй-бо! В Октавіана знову нога розболілася, поклали до лікарні, заразився жовтяницею, бо тепер як підеш до лікарні, то люди кажуть, що відразу заразишся, ну, і я там...

— Посивіти? — безапеляційно перебиває її бабуся, ледь розтягуючи слова. — Посивіти? А й справді, можна посивіти.

— Ну, ну, — боязко мовить пані Владзя, — я й кажу...

Але ж усіх нас, і мене, який це пише, і Вас, котрі це читають, смішить така невдала спроба втрутитися в бабусину розповідь. Ба більше, нам відомо, що ми залишили Леонарда Брокля, професора хімії, у старанно випрасуваній сорочці, перед екзекуційним взводом.

— Уявіть лишень, мій дідусь посивів за один день. Розумієте, мій дідусь, Леонард Брокль, був хіміком, спеціалістом у галузі цукрівництва. Відтоді, як він забагатів на акціях, наукою займався радше заради задоволення, та однаково листувався з усією Європою, з дослідниками з Англії, із Франції, Росії, Німеччини, Австро-Угорщини. І треба ж було, щоб почалася Перша світова війна...

— Авжеж, було таке...

— ...а війна цукрівництву не сприяє, як не сприяє вирощуванню орхідей, виготовленню італійського морозива чи ткацтву на механічних верстатах... але дідусь Брокль, — пані Владзя зрозуміла, що втрутитися не вийде, і похмуро посьорбує каву, цокаючи об краєчок чашки своїми конячими зубами, — дідусь Брокль, звісно, не припинив свого науково листування, аж одного дня до нього прийшли й заарештували, бо він виказує ворогам державні таємниці, бо пін шпигун, ну і, звичайно, воєнно-польовий суд. Зрештою, може, наївний дідусь і виказав якісь таємниці, хоч би й розташування полів із цукровими буряками на Україні, хтозна? І тоді моя бабка Ванда, яка була, зрештою, не надто розумною жінкою, зате відзначалася життєвою мудрістю, звернулася до своєї подруги, пані Голоєвської, у якої була поштова контора й перекладні коні... Знаєте, пані Владзю, перекладні коні — це коли через кожні кількадесят кілометрів у заїзді чекала пара, і втомлених міняли на свіжих, так що всю дорогу можна подолати чвалом. І от бабуся поїхала до Києва, посеред ночі витягла з ліжка якогось поважного чиновника, а той іншого, доки не отримала документ про невинність дідуся Брокля, і знову перекладними кіньми помчала до фортеці, де дідуся тримали в камері смертників. Уранці його мали розстріляти. І бабуся приїхала якраз на світанку, показала документи й урятувала чоловіка. Їх перепросили й відпустили. І тоді, уже за ворітьми, бабуся помітила, що дідусь зробився сивий мов голуб. За одну ніч посивів.

— Та я й кажу... — силкується вставити свої п’ять копійок пані Владзя.

— Буває й навпаки. Уявіть-но собі лишень... а може, ви помідорчик з’їсте?

— Та я ж уже снідала, уже й на базарі була, і зустріла цю Орловську із третьої квартири, а вона мені й каже...

— ...ага. І уявіть собі, що коли почалася війна й увійшли німці, третього чи четвертого вересня мама мені сказала: «Слухай, Лялю, коли ти голову мила? У тебе таке брудне волосся, аж темне від цього бруду». Дивлюся — справді. Але вимила ретельно, висушила, а воно далі темне. Потемніло мені волосся від цих нервів.

— Це ж треба! — дивується пані Владзя, остаточно здавшись.

А ми можемо повернутися до нашої революції.

Сашу ми залишили у Відні, а де Сікара в злиднях, врятували (завдяки перекладним коням пані Голоєвської й кмітливості прабабусі Ванди) прадідуся, отже, можемо зайнятися його сином, дядьком Мацеєм.

Дядько Мацей. Інженер, сифілітик і божевільний, учився в Мюнхені й там собі цей сифіліс... ага... бурші, Шуберт, Леверкюн, легке вино... повернувся до Києва зі спірохетами й дипломом. Працював на якійсь фабриці на Україні, потрапив у жорна історії: на фабриці створили червоні профспілки, а він створив білі. А тоді, мовби кольорів їм усім забракло, прийшла чорна сотня й вирізала і тих, і тих, бо цим потрібно було тільки порозстрілювати всіх, спалити папери, випотрошити каси й порозбивати машини. Дядько працював у себе в кабінеті і, почувши стрілянину й крики поранених, вистрибнув у вікно. Під вікном лежали складені квадратним штабелем колоди — дві колоди вздовж і дві впоперек. І він скочив прямісінько в той штабель, бо кабінет був на другому поверсі чи, може, на високому першому. То він сидів там тихенько, і крізь щілини між колодами бачив, як багнети пронизують аорти й м’яко занурюються в тіла, бачив, як викидають із вікон друкарські машини, і вони падали, падали на бруківку, де з них розліталися навсібіч уламки шрифтів на довгих стрижнях; бачив, як сорокарічний чоловік стинав голову тринадцятирічному фабричному посильному — повільно, методично, так, як відрізають від кореня капустяний качан. І він їх бачив. І вони його бачили. Підійшли неквапом до штабеля з оголеними багнетами й штрикали, куди попаде, крізь щілини, у які можна було просунути два пальці. Потому вирішили, що дядько Мацей уже труп, і подалися собі у свій чорносотенний світ, залишаючи його на поталу стерв’ятників. Тим часом дядька лише де-не-де зачепило, але за ці чверть години, доки вістря пронизували повітря біля самих його очей, рота, скронь, живота, Мацей збожеволів. Щоправда, удома перешіптувалися, наче здорового глузду його позбавив сифіліс, набутий, моя люба пані, у мюнхенських борделях у часи бурхливої юності, коли дядько вчився в німецькій політехніці, проте це ані на йоту не заперечувало факту, що Мацей був божевільним. Цілі дні він проводив, спостерігаючи за комахами, спокійно розмовляючи й будуючи човники з кори, мотузки й шматків полотна, таке тривало місяцями, аж раптом він кидався на когось із родини з ножем, силкувався втопити в ставку або голіруч задушити. Опісля він вибачався й повертався до своїх човників та стоніжок.