Яцек Денель - Ляля

Вони зростали в чудовому куточку над якоюсь великою рікою — Волгою, Дніпром чи ще там чимсь. Їхній батько помер, коли дівчатка були зовсім маленькими, і матері довелося взяти на себе всі справи в маєтку. І лише божому провидінню треба завдячувати тим, що вони в цій великій річці не потопилися. Бо ж дітей виховували служниці, котрі вважали, що найкращий спосіб позбутися Льолі й Валер’яна — це дозволяти їм цілими днями плавати в човні. Діти отримували їжу на весь день, казан каші зі шкварками, яблука, груші, ще там щось, складали це до човна й плавали великою річкою до пізнього вечора, і тоді поверталися з обдертими колінами, замурзаними обличчями й порожніми шлунками, тоді як чемна Саша, яка цілий день розучувала гами й читала, давно вже спала сном праведниці.

Отож Льоля й Валер’ян не потопилися, і тому треба було подбати про їхнє майбутнє. Валер’ян закінчив юридичний, про Льолю ж мені відомо лише, що вона залишилася над тією великою річкою, а Саша пішла до консерваторії. І тут з’являється Міша де Сікар.

— Бідолашний, незрівнянний Міша де Сікар! Я тобі про нього розповідала? — питає бабуся, а я байдуже киваю головою. Байдуже, бо з тим самим успіхом міг би й заперечити, але спротиви не мають права на існування при невпинній розповіді. — Міша вчився з татовою сестрою, тіткою Сашею, у консерваторії. Вродливий мужчина, високий, кароокий і чорноволосий, смаглявий, стрункий... Аполлон. І до того ж чудова партія, бо де Сікари володіли мережею банків по всій царській Росії, від Петербурга до Камчатки. То й не дивно, що півконсерваторії зітхало за ним і не зводило з Міші очей. А тітка Саша... ну, що ж, низенька, оченята блакитні, пуцулувата, ніс-пуговичка, кнопочка така приплюснута, нічого цікавого. Гарно сміялася. Волосся в неї було чудове аж до старості, але якось я зайшла до спальні, дивлюся, а її розкішне волосся висить на такій собі дерев’яній кулі, а в тітки хіба що кілька сивих пасем, зібраних у маленьку дульку на маківці. Ну, та замолоду, певне, було справжнє. І от, уяви собі, красень Міша якогось дня стає навколішки перед тіткою й просить її вийти за нього заміж. Її! Оту малу товстощоку Сашу з носом, о диви-но, — бабуся притискає носа кінчиком вказівного пальця, — отаким плескатим. І що ж вона йому відповіла?

— «Чому я?»

— Звідки знаєш? Я тобі розповідала? Саме так вона й запитала: «Чому я?» А він їй на те: «Бо ви єдина за мною не бігали». І вони побралися. Відтоді тітка з Мішею де Сікаром, який був справді скрипалем від Бога, їздила по всьому світу й бувала в салонах найвищих аристократів і найзаможніших буржуа. Париж, Лондон, Нью-Йорк, Відень — вони подорожували скрізь, а разом з ними їздили Фекла й Анюта. Бо лише Фекла й Анюта, які в дитинстві няньчили Мішу, могли терпіти його постійні істерики. Бо вода у ванній на два градуси гарячіша чи холодніша. Бо акомпаніаторка його недолюблює. Бо альтист зизоокий. Бо мігрень. Бо він не хоче грати, не хоче, не хоче й не гратиме. І Фекла й Анюта бігали за ним зі скрипкою, спершу з «Аматі», потім зі «Страдіварі», із каніфоллю, з альбомом родинних фотографій. «Матуся, матуся й бабуня, дивися, ангелятко моє, хлопчику золотенький, а татусь, ось тут, ну, не дусайся». А Міша постійно зривав контракти, не грав на концертах, якщо йому зал не сподобався, погода не така або просто був не в гуморі. Знаючи це, імпресаріо підписували з ним контракти з астрономічними відшкодуваннями, а він зривав і платив. Брати, котрі разом з ним успадкували мережу банків, щомісяця надсилали йому величезні гроші, аби він тільки тримався подалі від родинного бізнесу, тож гроші однаково пливли до нього рікою. Тітка розповідала, що в Брюсселі Міша якось кинув на землю недопалок. Підійшов поліцейський і виписав йому штраф. Міша заплатив, уклонився, а через сто метрів знову щось кинув. І знову заплатив штраф. Отаким він був: вродливим, багатим і неймовірно свавільним...

І з цього випливає мораль. Може, у бабусиних історіях це й не виняток, але й у жодному разі не правило, бо життя далеко не завжди породжує мораль, а всі бабусині оповіді взяті якраз із життя. До моралі бабуся готується майже непомітно, невтаємничений спостерігач і слухач цього аж ніяк не зауважать. Лише досвідчений знавець уловить в її тоні прихований поспіх, який у момент кульмінації змінюється відповідно дозованим сповільненням; розтягування голосних і несподіваність закінчення... справжній хист вісімдесятирічної жінки! («Що таке вісімдесят один рік для молодої жінки?» — повчально сказала би бабуся).