Яцек Денель - Ляля

— А твоя прабабка?

— Ірена? Ірена покохала із взаємністю доктора Бенецького, неймовірно вродливого мужчину, військового лікаря, чиєю спеціальністю була, уяви лишень, гінекологія. І вони побралися. І в них народилася Ромуся.

І тоді я оповів Басі історію про кам’яницю в Києві, яку відтоді переповідав їй ще разів зо три. Але — я це знаю, добре знаю — несподівано мушу перейти від Пельпліна до Ґданська, аби розповісти це так, як мені розказувала бабуся.

Усе починається від слова «Київ», яке я безліч разів чув у дитинстві. «Київ»? Що міг для мене означати Київ, ця дивна назва, у якій відчувалося дерев’яне цюкання й тріскотіння хмизу, назва, яка розсіювала відблиски Візантії на опуклих маківках церков? Я знав, що на одному з найпрекрасніших бульварів, які бабуся називала проспектами, розкладали, приїжджаючи зі сходу, свої товари продавці килимів.

— Навіть, коли була непролазна грязюка, мокрий дощ ішов чи сніг, килими лежали на бруківці, на тротуарах. Твоя прабабка казала мені, що не хотіла на них ступати, щоб не забруднити, хоча вони однаково були всі в грязюці, а продавці, продавці з такими чорними, аж синіми, бородами й бровами, виходили зі своїх яток і припрошували, аби перехожі потопталися по килимах. Бо ж ті були нові, а ніхто, крім нуворишів, не купив би нового. То й ходили по них, наносили грязюки й топтали, їздили візками, доки килими не ставали достатньо забрудненими, аби їх можна було нарешті почистити й розікласти всередині яток. Самі виходили й припрошували.

У давніх споминах з мого дитинства зберігся саме такий мальовничий опис Києва, міста, чиї вулиці були щільно вкриті візерунчастими перськими килимами, що їх наввипередки розхвалювали галасливі торговці із чорнющими бровами й бородами, які вилискували синявою.

У цьому місті, у великому доходному домі на такому й такому проспекті, мешкали три родини — Бенецьких, Карнаухових і Коритків. За їхніми долями уважно стежили не лише цікавські сусідки, але й сецесійні маскарони з випнутими губами й грудасті каріатиди, які підпирали балкони тендітними руками й букетами лілій. Хоч як би вони були обізнані із сецесійним плетивом рослинних пагонів, та все ж надивуватися не могли сплетінню почуттів, і знову й знову зводили брови в німому подиві, аж їм тиньк сипався із чола.

На другому поверсі мешкав радник Валер’ян Карнаухов із дружиною Аллою, двійком дітей, бонною й служницею.

— Ходімо, ходімо, — повторювала бабуся, застібаючи під шиєю перламутрову брошку, — вічно ми скрізь запізнюємося. А ти знаєш, — продовжувала вона вже на сходах, — що це в мене від мами? Мама теж завжди запізнювалася, — у бабусиному голосі ледь чутно бринить гордість. — Щоразу, як вона збиралася з батьком до театру чи на концерт, останньої миті про щось згадувала. Що не сказала чогось Гені, що сукня не та, що капелюшок занадто світлий чи занадто темний... А якщо їм удавалося, нарешті, вчасно зібратися, бо ж батько починав церемонію виходу відповідно завчасу, то мама зупинялася на порозі, кидала погляд на вітальню чи їдальню, і раптом її охоплювало непереможне бажання переставити комод, пересунути стіл або, що було найгірше, повернути килим упоперек, для чого доводилося піднімати всі меблі; батько стогнав і відсапувався, посуваючи диван або крісло, а мама командувала, вимахуючи парасолькою. Вони завжди приходили на початку другого акту або на другу частину концерту. І от колись, не пригадую вже, коли саме, здається, це був сольний виступ Гофмана, ні, на сольний виступ Гофмана я пішла сама, дивом удалося здобути квитки в знайомих, уяви собі, яка подія. Гофман так неймовірно грав, в акорді деякі ноти брав ледь голосніше, я просто прикипіла до місця... — (тим часом ми вже їхали таксі вечірнім містом; водій був трохи спантеличений, опинившись у центрі жвавої оповіді, та йому довелося задовольнитися коротким: «До філармонії», бо бабуся не збиралася переривати своєї історії) — ... і слухала ці прекрасні акорди, аж раптом після антракту на сцену виходить одягнений у чорне чоловік і замогильним голосом каже, що саме помер папа. А в програмі якраз соната із жалобним маршем. Неймовірно, правда? — і рвучко повертається до мене, ніби сподіваючись, що на таку сенсаційну новину я відреагую якимись охами чи короткою пантомімою, немовби я цього ніколи раніше не чув. Нічогісінько. Бабуся продовжує розвивати свій сюжет, водій дедалі дужче ніяковіє.

— Отож вони виходили кудись на концерт чи до опери. І мама знову хапалася за якийсь килим, вимагала, щоб принесли молоток і гвіздки. Батько зупинився, подивився на неї сповненим безмежної любові поглядом, прощаючись уже з першим актом «Травіати» чи «Норми», відвів мене вбік і прошепотів: «Пригадую, як ми колись збиралися з Аллою в гості. На ній була чудова сукня з вишневого шовку, із чотирма воланами. І треба ж було, щоб один з них зачепився за ніжку крісла — і надірвався по шву. Я запропонував почекати, доки вона перевдягнеться, а вона мені, що шкода часу... і р-р-раз! Відірвала вишневого волана, жбурнула на крісло, і ми пішли».