Яцек Денель - Ляля

Окрім уміння відривати волани одним рвучким рухом, Алла Карнаухова володіла й іншими чеснотами, була начитана й освічена, неймовірно інтелігентна й прогресивна, вірила в ідею вдосконалення людства й визволення його з-під гніту, читала й навчала інших.

— А діти?

— Діти? А що? — бабуся глянула на мене, вочевидь не розуміючи. — Іринкою займалася бонна, а Іваном — гувернер.

І от поміж усіх своїх занять Алла якогось дня зазнала осяяння. Такого просвітлення раніше зазнав увесь будинок, від підвалу до мансарди, бо всі, включно з каріатидами, маскаронами й малими дітьми, знали, що пан Коритко — алкоголік. Натомість Аллі, щоб про це дізнатися, знадобилося осяяння. Просто пан Коритко, мужчина не менш вродливий, аніж п’яний, якось постав перед нею на сходах між першим і другим поверхом у всій величі своєї вроди й пияцтва.

— Валер’яне, — заявила Алла після недовгої розмови із цим червонуватим Аполлоном, — я буду з тобою відвертою. Пан Коритко — мужчина, наділений усіма чеснотами, але дружина його зраджує, і він набув поганої звички, котра Руйнує в ньому будь-які здорові й шляхетні інстинкти. Йому потрібна сильна жінка. Ми обоє знаємо, що я належу саме до таких. Я повинна зайнятися паном Коритком і пробудити в ньому приспану гідність і силу. Я йду від тебе. Пробач, — і вона погладила його по щоці, — ти впораєшся без мене, Валер’яне, даси собі раду в житті. Як і я, ти людина дії. Зрештою, тобі допомагатимуть Марфа й Ольга. Я навідуватиму тебе й дітей.

І вона оселилася в пана Коритка.

Тим часом ми доїхали до філармонії. Якраз на другу частину концерту.

— І що ж було після того? — увічливо поцікавився я, коли за годину ми вийшли на свіже повітря.

— Після чого? Застебнися під шию.

— Ні, мені так добре. З паном Коритком, з Аллою, з Валер’яном.

— А, справді. Треба ж було, щоб і Валер’ян зазнав просвітлення. У морі щоденних обов’язків юрисконсульта Південно-Західної залізниці, посеред дня, між справою «Південно-Західна залізниця проти Андрія Порфировича Кеттерля» й вечірньою грою на скрипці, одного морозяного січневого дня він зазнав осяяння. Застібнися під шию. Увесь будинок, від підвалу по мансарду, включно...

— ...включно з каріатидами, маскаронами, малими дітьми й прислугою...

— ...і прислугою, знав, що в шостій квартирі мешкає із чоловіком і донькою-підлітком вродлива й сумна пані Бенецька. Доктор Бенецький віддавна скакав у гречку на всі боки, він був неймовірно чарівливий, я ще студенткою зустріла його у Варшаві, я саме йшла з ліцейською подругою, відрекомендувала їх одне одному, а вони раптом густо червоніють обоє... йому було тоді добряче за шістдесят, а їй навіть двадцяти не виповнилося. Доки тих бабів було як гною, пані Бенецька не переймалася, та коли він зупинився на одній, до всього ще й на сусідці, такій собі пані Коритко, о-о-о... тоді вона втямила, що діло серйозне. Зводила нанівець їхні плани, плутала якісь умовні знаки, переставляла горщики із квітами, запалювала або гасила свічки на підвіконні. І дедалі смутнішала. І це бачили всі, крім Валер’яна, якому було потрібне осяяння. Якогось дня він зустрів її на першому поверсі. «Ви дозволите, — подав їй руку перед виходом з будинку. — Сьогодні дуже слизько». І прекрасна пані Бенецька підвела на нього свої сумовиті очі, у яких спалахнули два сапфірові вогники, і з висоти своїх гордих метра п’ятдесяти сантиметрів кинула йому: «Від москаля? Від москаля я руки не прийму!» А що вона завжди бігала, то за мить уже впала й простягнулася на льоду, а Валер’ян меланхолійно подивився на неї. «І що? — гукнула вона, — Такий ви джентльмен, що й не думаєте подати жінці руку?!» «Від москаля? Від москаля ви, мабуть, руки не приймете?» І кажучи це, нахилився й легенько підняв її.

І коли через два місяці Алла повернулася, сповнена скрухи, зізнаючись, що їй не вдалося пробудити в панові Кориткові приспаної гідності й сили, Валер’ян відповів, що вона, звісно, може знову оселитися на другому поверсі у п’ятій квартирі, але він у шостій квартирі опікується прекрасною й сумною пані Бенецькою, чий чоловік, військовий лікар, гінеколог за спеціальністю, відверто зраджує її з пані Коритко.

А тоді, як казав Юлек, слово за словом, народилася Ляля.

Та перш ніж народиться Ляля, треба згадати про тітку Сашу й Мішу де Сікара.

У Валер’яна були дві сестри, Льоля й Саша. Саша була нудна й негарна, і через це він півжиття мусив нею опікуватися. Льоля була таким самим неймовірним відчайдухом, як і він, улюблена сестра й найкращий друг, через що вони півжиття не могли побачитися.