Яцек Денель - Ляля

Ну, і певна річ, був іще дядько Евгеніуш, міфічна постать бозна з якої гілки родини. Згадувався в циклі історій, які розказували за обідом, і його легко можна було витягнути із хащ бабуниної пам’яті, якщо досить довго й переконливо відмовлятися їсти макарони чи картопляне пюре.

— Закінчите життя, як дядько Евгеніуш, — каркала вона у вітальні, аж темнішали лискучі вази й сапфірово-сині чарочки. Западала мовчанка, і за мить бабуся продовжувала.

— Коли вибухнула революція, — неможливо передати на папері слово «революція» так, як вимовляє його бабуся; це щось наче «спідня білизна»: нібито існує, але за столом про таке не згадують, — так-от, дядько Евгеніуш, який мешкав у великому будинку на одному із центральних проспектів Києва, оголосив страйк. Звільнив більшість прислуги, незважаючи на те, що цим додав обов’язків дружині, а не собі, зачинився в кабінеті й відмовився від їжі. Рішуче заявив, що не їстиме цієї гидоти, яку йому подають — а бідність була жахлива, майже голод, дружина цілими днями бігала по базарах і приносила хіба що якусь крупу й мерзлу картоплю — і, як і личить справжньому джентльменові, дотримав слова. І помер від голоду.

Та годі про дорослих. А діти?

— Рома пережила облогу Каліша, чорт-зна, як вона в тому Каліші опинилася, але опинилася-таки, бо під час війни люди потрапляють до різних дивних місць. Колись тут відбулася знаменита облога, голод, бруд, постріли, але потім було ще багато інших знаменитих облог. Хай там як, саме тут Рома захворіла на сухоти. А діти Карнаухових? Іван, який потрапив у халепу, а халепи, здається, були прикметою тих часів, закохався в дружину свого командира з кадетської школи. Був страшенний скандал, — бабуся змовницьки посміхається, — сама не знаю, чи то щоб сподобатися цій офіцерші, чи то від розпачу, він подався обороняти від червоних якусь позицію, яку всі давно вважали втраченою; здається, більшовиків було ледь не в сто разів більше, і після відступу за ними залишилися настільки понівечені шаблями тіла, що їх неможливо було впізнати. Зрештою, про це знала хіба що тітка Саша, а від неї мама. Батько ніколи не дізнався, як загинув Іван. А може й ні. Так чи сяк, це було оповите таємницею. Зате Іванова сестра, Іринка, пережила революцію, а потім і чистки тридцятих років, і блокаду Ленінграда... складно сказати, що було найважчим. Листувалася попервах з батьком і тіткою, потім з мамою і, нарешті, зі мною. Написала кілька книжок, видала російські казки і збірку оповідань чи роман, якраз про ту облогу... називався він, здається, «Дружба». Десь там має стояти на полиці, отам. А потім листи перестали надходити, і все. У п’ятдесяті-шістдесяті, коли приїздили якісь делегації товаришів із СРСР чи коли хтось із радіо їздив із дружнім візитом, я завжди питала про Ірину або прохала, щоб там запитали. І завжди одне й те саме: «О, пташка летить», «Бачимо, товаришко, що у вас уже не такий сильний акцент», «А ви були, товаришко, у Нижньому Новгороді?» чи ще щось схоже. Доки нарешті хтось не відвів мене вбік і не сказав, що я, певне, хочу і на них, і на себе, біду накликати, і що Ірину вивезли. Більше я не питала.

Ну, але залишилася ще одна дитина Валер’яна Карнаухова, жіночої статі, народжена в щойно створеній Речі Посполитій, у Кельце, у 1919 році. Дитина мала прізвище офіцера польської армії, знаменитого гінеколога й улюбленця Дам, пана Казимира Бенецького, який зважив на прохання своєї, у принципі, уже колишньої, дружини, і вдочерив її (бо ж не всиновив).

— Ох, маму налякали різні знайомі, особливо білі росіяни, що коли моє прізвище буде Карнаухова, то поляки мене битимуть, обпльовуватимуть і зневажатимуть за всі вивезення, повстання, польсько-російську війну 1792 року, Паскевичів та Муравйових. От я й уважалася офіційно пасербицею свого батька... звісно, я хотіла це змінити, щойно досягну повноліття, але вийшла заміж за Юлека, та й по всьому.

Ну, гаразд. Отож дитина носила прізвище пана Бенецького. А ім’я? Так-от, імені в дитини не було. Якось так склалося, що із хрестинами чекали до Валер’янового приїзду, а той не міг виїхати з Радянської Росії, тож бабусю кликали «Ляля», бо вона була така гарненька, як лялечка. Прабабуся Ванда, прадід, мати, служниці, сільські баби — усі тільки «Ляля» та «Лялька», «Лялюня» й «Ляля». І лише, коли малій було років чотири, її представили високому, голомозому чоловікові з бородою, сказали: «Це твій татко» й почали підшуковувати ім’я, яке відповідало б здрібнілому «Ляля». Поміж усіх Луїз, Галін, Лен та Каролін вибрали саме Гелену. Щоправда, антична історія навіть у найпростішому викладенні до такого вибору не заохочувала, але, як відомо, вона час від часу любить повторюватися.