Яцек Денель - Ляля

Бик та його бандити чинили напади поблизу Лисова, і були це аж ніяк не невинні жартики, коли в когось викрадали корову чи грабували крамничку, бо такі речі належать до злодійських традицій Лисова, а жахливі, жорстокі бандитські вчинки. Тож не дивно, що коли Валер’ян приїздив із Кельце, з помешкання пані Вольгемут, до дружини й тестів, він ішов посеред дороги, в обох руках тримаючи пістолети, викапаний Джон Вейн.

І тут уже хотілося б розповісти про Бика та його банду, та цього не зробиш без історії про Рудого Геня, Бика нашого часу.

Бабуся, палка любителька квітів, майстриня вкладати букети й розплановувати сади так, аби жовта форзиція квітнула поруч із білою аличею, а смугасті блакитно-рожеві американські іриси (які називають піжамами) оточували клумби темніших сибірських ірисів, протягом багатьох років мала не лише сад перед будинком, а ще й так звану «дослідну дачу Державного управління лісами». А разом із цією ділянкою вона набула собі купу проблем, бо ця установа вимагала, аби там садили певні овочі у визначеній кількості, а бабуся садила виключно яснотки, жовтець, айстри та цар-зілля; іноді вона дозволяла собі певну екстравагантність, бо не перекопувала кожен вільний клаптик між петрушкою й салатом, як інші дачники, зате дозволяла траві спокійно рости між рододендронами та спіреєю. Зрештою, обидві сторони погодилися на компроміс, і бабуся обсадила клумби щавлем, наче то був самшит, і подекуди зробила живопліт із кущів порічки. Від весни до осені вона полола, підрізала, підливала й угноювала, у чому їй, як міг, допомагав дідусь; та якщо бабуся дозволяла йому підливати й угноювати, то про його вміння полоти висловлювалася, м’яко кажучи, не надто прихильно.

— Зиґмусь? Зиґмусь для такого не підходить. Кажу йому: «Зиґмунте, висмикни отам цю яглицю, тільки дивися, щоб не видерти барбарису». А він мені переможно так показує видертий барбарис і каже: «Ти ж не хочеш сказати, що це — барбарис?»

Після дідової смерті бабуся продовжувала ходити на дачу, але її серце нагадувало поламану іграшку, і сил, щоб скопати грядку чи прополоти півонії, було дедалі менше. Звісно, вона проходжувалася між клумбами й зрізала квіти для букетів: високий живокіст, аконіт, про який розповідала мені, що саме екстрактом з їхнього листя отруїли Сократа; юдині срібняки, химерна рослина, яка обростала зеленими талярами, восени вони сіріли, і тоді їх можна було лускати, оголюючи срібні пелюстки; ясмин, що від нього боліла голова, якщо залишити його на ніч у спальні, і ще силу-силенну інших квітів. Але щоб усе це виростало із землі, зеленіло листям, викидало бруньки, квітнуло й давало насіння, по черзі, одне за одним, спершу підсніжники, потім нарциси, тюльпани, іриси, півонії, дельфінії, настурції й закінчуючи крокусами, щоб усе не загинуло, треба було когось найняти.

Ось так потрапив до нас пан Октавіан, сожитель (бабуся іноді казала про нього «морганатичний чоловік») пані Владзі.

Пан Октавіан приходив, брав до рук лопату й примовляв: «Отут, стерво, треба скопати, стерво, бо як, стерво, на зиму цього, стерво, не скопаєш, то стерво». Отримував те, що належало йому за години та ще й після важкого робочого дня чарку бренді. («Мамо, — переконувала моя розсудлива мати, — немає жодного сенсу, щоби пан Октавіан пив дорогий коньяк, який ми купуємо спеціально для тебе, аби ти могла трішки випити, якщо серце заболить. То я купила бренді, пан Октавіан однаково не відрізнить»). Водночас приходила до нас пані Владзя (не голова, а бюро інформації), яка щодня чи, може, через день, приносила домашнє молоко, що його купувала на базарі в Оліві, іноді залишала приховану від Октавіана горілку, та принагідно могла попліткувати, якщо бабуся давала їй можливість виговоритися.

Оліва тоді була, і зараз продовжує залишатися, місцем, де співіснують два окремі світи. З одного боку, там можна зустріти чарівних літніх пань, «пані над панями», як сказала би бабуся, елегантних стареньких добродіїв і студентів, котрі силкувалися виглядати як молоді шановані інтелектуали (байдуже, що це значить). З іншого боку, можна отримати по голові каменюкою або залізякою, подивитися на завсідників цілодобового буфету під каштаном чи послухати крики із притону. Раніше другий світ в Оліві був представлений ширше, і бабусю на роботі запитували: «Ти в Оліві живеш? А що в тебе там, Гелено, дім розпусти чи бандитське кубло?» «І кубло, і дім розпусти», — відповідала бабуся, бо що ж іще їй залишалося робити.