Яцек Денель - Ляля

— Яка ганьба. Я зі злодійського села й усе розумію, але там злодії мали свою честь. Якби хтось доніс на товариша, його зневажали б до кінця життя. Забирайся. Не хочу тебе тут більше бачити. Ніколи. Щоб ти більше не переступав порогу цього дому.

Та це не була остання бабина зустріч із Рудим Генем. Коли навесні лізол трохи вивітрився, розквітли підсніжники, а бабуся після важкого грипу вперше вийшла до крамнички, Рудий Геньо виріс перед нею із бруківки вулиці Лічманського, мов його кликано, підбіг до старенької й мовчки підніс руки їй до шиї й схопив кінці шарфа.

— Пані Гелено, — заговорив він, — ви, здається, слабували, щойно почали з дому виходити, а шия така не закутана, знову хочете якусь хворобу підхопити?

Потому як дідусь «вдало» віддав Моравицю в оренду, після чого маєток невдовзі змінив власника невідомо яким чином, дідусь Брокль дещо розхвилювався, проте відразу добачив на видноколі нову справу свого життя, котра, як і кожна заздалегідь запланована оборудка Леонарда Брокля, була абсолютно невдалою. Зваблений магією мільйонів, у розпалі реформи Грабського, він вирішив продати землю лисівським селянам, а отримані від цього величезні гроші вкласти в акції підприємств, у чому, як ми вже встигли пересвідчитися, він мав неабиякий досвід. Слід віддати належне родині, яка його відмовляла, а тітка Мехова горлала, що цього разу його справді треба визнати недієздатним; зрештою, це не була нова ідея, вона зродилася в тітчиній голові ще тоді, коли дідусь в оренду віддав Моравицю.

— Але моя мама заявила, — у бабусиному голосі вчувається гордість, — «Робіть, що хочете, проте Лисів офіційно належить мені. Якщо батько хоче його розпродати, нехай розпродує, зрештою, це його маєток». І що визнати батька недієздатним вона не дозволить. Отож дідусь розпродав Лисів, тим більше, що селяни були в цьому на диво зацікавлені й виявилися, знову ж таки, на диво багатими, отож уся земля, крім якихось клаптиків, пагорба, підмоклої луки та ще кількох моргів у різних місцях, раз-два пішла в нові руки. Пішло (бабуся вимовляє слово «пішло» по-панському, як російський князь у Монте-Карло над рулеткою, гучно й із притиском). Дідусь любовно пестив свої мільйони, а вже за тиждень міг собі за них купити коробочку сірників. Коли по війні прийшли комуністи й заговорили про парцеляцію, селяни відповіли: «Парцеляція? Ге-ге, пан дідич нам оту парцеляцію ще двадцять років тому влаштував».

Дідусь поступово сходив на дитячий розум. Годинами просиджував з дядьком Мацеєм і вони разом роздивлялися маленьких мушок, сонечок або щипавок. Якось батько приїздить із Кельце, аж тут така халепа. На дідуся знову вплинула магія мільйонів, і він продав ганчірнику повнісінький віз картин, книжок, лакових ширм, стільців, гравюр, порцелянових статуеток. Батько узяв селянина з возом і наздогнав ганчірника, бідного, лисуватого єврея, який, ніде правди діти (у цю мить у філосемітській душі моєї бабусі бринить туга), ошукав-таки старенького й тішився, що заробить незлецькі грошики. Тато йому сказав: «Оце стільки ви заплатили. А це вам за клопіт. І прошу все повернути». «Я це все купив у старого пана, я йому за це заплатив». Почав сперечатися, вигукувати образи, погрожувати поліцією. А батько йому: «Поліція? Гарна ідея, зараз викличемо поліцію. Це просто чудово, бо я юрист і добре знаю, що вам загрожує за те, що ви надурили людину поважного віку». Ну, і той поступився. Батько йому віддав гроші, дещо доплатив, наказав повантажити все на воза й повернувся додому, весь у променях призахідного сонця, гордий, мов Агамемнон. А вдома дідусь Брокль спав у кріслі сном праведника.

Саме таким запам’ятала його бабуся: літнім сивим чоловіком, який заходить до своєї кімнати, дивиться на онуку й спокійним голосом мовить.

— Ну, мала, злазь із крісла, дідусь хоче сісти.

У вікно видко сад і Кубуся, який скубе траву. Наймит повертається з поля й миє руки в бочці дощівки. У кімнаті бабусі Банди сільські дівчата плетуть павуків із соломи й кольорового паперу, щоби взимку було чим прикрасити садибу на свята.

А потому дідусь Брокль помер. Зі своїми чорними очима, смаглявим обличчям і сніжно-білим, старанно вкладеним волоссям, мов у мармурового погруддя. А богиня Фортуна, що опікувалася дідусем Броклем протягом усього його мінливого життя, скидаючи його з вершин до прірви й піднімаючи із прірви до вершин, із притаманною їй примхливістю просто так собі, без будь-якої причини, потурбуватися про його онуку, тобто мою бабусю. Затріпотіла визолоченими крильми, затуркотіла колесом зі спицями, пурхнула зі збитих вершків хмарин і поклала на чолі моєї бабуні зірку прихильності долі.