Яцек Денель - Ляля

— А польською він добре говорив?

— О, без жодних проблем. Він лише повторював кілька помилок, що утвердилися в нього ще зі студентських часів. Приміром, казав «хрущі» замість «хрящі». І «троє чарок». Та загалом не помилявся, хоча й говорив з українським акцентом. А коли не хотів, щоб я розуміла їхню з мамою розмову, переходив на французьку, через що я дуже швидко її засвоїла, проте жодного разу про це не похопилася.

Крім росіян були ще євреї, німці й один серб, Вітек. Євреїв було найбільше. Зрештою, родина Карнаухових оселилася на вулиці Широкій, у великому помешканні з виходом у сад, у будинку Фрідмана, що навпроти синагоги. Фрідман був побожний єврей і добра людина, мирив бабуню із хасидами.

— Хасидами? Якими хасидами? Не пригадую.

— Ну, бабуню, коли цадик приїжджав.

— А-а-а, так. Приїхав цадик і купа молодих євреїв. І один з них молився, молився, танцював, а тоді впав у містичне піднесення... ну, принаймні забився в конвульсіях, упав на землю, а з вуст пішла піна. А моя мама, яка все те бачила у вікно на кухні, вибігла на вулицю і — вона ж бо дочка хіміка, перший чоловік медик, другий — юрист, раціональний розум — заходилася тицяти під носа хлопцеві нюхальні солі. То євреї страшенно образилися, буцім вона блюзнить, переконуючи їх, що в юнака епілепсія, коли неозброєним оком видко, що то він із Богом розмовляє. На щастя, Фрідманові усе це вдалося якось залагодити, і добросусідські стосунки повернулися до норми. І взимку я знову, як і щороку, возила своїми санчатами вбогих єврейських дітей. Бо воно як було: вулиця дуже стрімка, коли взимку все замерзало, перетворювалася на ідеальну гірку для санчат (років десять тому бабуня, безперечно, додала би: «Тільки не думайте собі, що можна отак кататися вулицею. Тепер їздять машини, автобуси, може щось і статися. Та до війни проїздив один автомобіль на три години, і було безпечно», але ми більше не ходимо на гірку за парканом, тож такі перестороги вже недоречні). Отож ми спускалися, спускалися, спускалися, скільки душа запрагне. А обабіч стояли дітлахи, чиї батьки не могли купити санчата. Та нас було стільки, що коли кожен посадив іще когось на свої санчата, то каталися всі. От тільки єврейських дітей ніхто не брав, тому я завжди їх жаліла, через що мене дражнили: «Жидівська тітка, жидівська тітка!»

— Батьки дуже добре ставилися до євреїв, і коли траплялися якісь антисемітські акції, батько завжди говорив: «Я б запровадив тілесні покарання, затримував тих студентів і шмагав би різками на подвір’ї університету», на що мати, хоч і погоджувалася з ним, відказувала: «Бо ти чернь з-під шапки Мономаха» й не на жарт ображалася через його деспотичні погляди. А згодом сміялася з усього цього і, коли йшли до кінематографу, де показували фільм про козаків, вона з гордістю казала мені: «Татусі гарцюють». Повернувшись додому, тато розсідався у фотелі й говорив: «Бо ми, козаки, до речей не прив’язуємося. Йшли на татарів, на турків, на поляків, привозили шовки-єдваби й златоглави, усе це надягали на себе і — беркиць! — до бочки з дьогтем. А що...»

— Але мало бути ще про євреїв.

— Буде, буде. Ти ж знаєш, що я ходила на заняття до пані Марилі Мождженської: її школа, яка замінювала початкову, мала прекрасне реноме, і до гімназії після неї приймали з відкритими обіймами; нас навіть не опитували з географії й біології, бо ж було відомо, що цих предметів у пані Мождженської не вивчають. Я, звісно, затялася, що складу й це, то мене запитали, чому гусінь, що живиться листям, зелена, а я відповіла, що в неї прозоре черевце і крізь шкіру видно все, що вона з’їла. З мене страшенно сміялися.

— Євреї!

— Уже, уже. А все через те, що пані Мождженська була антисеміткою. На уроках розповідала нам, що порядні поляки в євреїв не купують, бо, по-перше, то самі шахраї, а, по-друге, продають різний мотлох. І в тому другому якраз було зерно правди, бо єврейські крамнички на ладан дихали, тож усе було друго-, а то й третьосортне. Знаєш, як бідний єврей перед судом стоїть? Суддя питає: «Це правда, що обвинувачений має крамницю?» «Крамницю маю, але вона приносить мені щодня самі збитки». «Тоді з чого обвинувачений живе?» «З того, що раз на тиждень, у шабат, крамниця зачинена». Колись сталося таке, що я не купила завчасу в суботу зошита, а в понеділок треба було здати домашнє завдання, тож я побігла на ріг до крамнички й купила того зошита. Папір був поганенький, чорнило розпливалося, але нічого, я віддала завдання вчительці та й кажу, що довелося купити зошита в неділю, і що як повернуся додому, то перепишу завдання набіло. Як же вона розлютилася! Написала батькові: «Я не бажаю, щоб Ваша донька купувала в євреїв». А батько відписав: «А я не бажаю, щоб Ви мою доньку виховували політично. Ще одна така спроба — і я заберу її зі школи». А плата за навчання була висока, тому пані вчителька більше такого не влаштовувала.