Яцек Денель - Ляля

Хто там іще був? Був побожний Фрідман із купою дітей і різних далеких родичів. Був директор фабрики, пан Пашиць, який заробляв шість тисяч, мав автомобіль, дружину, що її ненавиділи всі робітники, бо вона їздила містом у шикарному ландо, і неймовірно ледачу доньку. Була стара Сандалка, яка щодня ходила від будинку до будинку з кошиком булок на спині й продавала їх трішки дорожче, аніж сама купувала гуртом у пекаря, і щоразу дивилася на мою хворобливу бабусю й приказувала: «Роштити, роштити, з неї щос ще вироште»... А-а-а, якраз у Лисові жили Арон і Голда, Арон, різник, страшенно прикрий чоловік, якому заборонено було потикатися до садиби, відколи бабуся Ванда продала йому двох телят за умови, що він їх не заріже, а перепродасть, щоб ті підросли. Арон присягнувся всім, що є святого, і відразу потому зарізав їх у стодолі, бо йому навіть на різницю тії телята не хотілося гнати. І коли він їх різав і білував, бабуня Брокль увійшла до стодоли й прокляла його. Зате Голда, Арона жінка, була доброю, побожною й працьовитою. Виховала йому купу дітей, терпіла його паскудну вдачу й узагалі в очах сусідів заслуговувала Божої ласки. Та Господь хотів, аби якогось пополудня, коли жінка сиділа перед своїм домом на лавочці й вигрівалася на сонечку, з-за рогу виїхала вантажівка, повна ящиків з яйцями; Господь хотів, щоб один з ящиків упав з вантажівки й поцілив у Голду, убивши її на місці. Похорон Голда мала пишний, з кантором, голосінням і ріками сліз, що її спіткало таке лихо. Хто ж міг знати, яке то щастя спіткало Голду? Хіба лише Бог.

Яким могло бути оте життя тоді в Кельце? Я собі уявляю Кельце символічно, як щонайбільшу гидоту...

— Оті з Радома гадали собі невідомо що, а вони ж навіть трамваїв не мали. А в Кельце трамваї були. Як тоді жилося? Тато ходив на роботу. Мама їздила по санаторіях, що поглинало половину батькової платні, хоч заробляв він дуже непогано, шістсот п’ятдесят злотих. Тітка Саша давала уроки гри на фортепіано. Я ходила до школи. Спершу потрапила в страшну халепу, бо дівчатка стояли перед афішею й уголос читали: «Ці-не-ма па-ла-іс», а я сказала: «Сінема пале», бо французької навчилася ще малою, щоб підслуховувати батьків... і вони взяли мене на глузи. Але згодом у мене були різні подруги. Наприклад, Танка Прилуська...

— Це та, що тобі завжди заздрила й робила дурні капості?

— Бо вона такою була. Саме такою. Казала: «Сядь у панталонах на воду, сядь у панталонах на воду, то я теж сяду». Я сідала в калюжі, а вона вибухала реготом. І йшла собі геть. І так постійно. Та одного разу, пригадую, її геть заціпило, коли я заявила, що в мене натхнення, і я напишу вірша. «Вірш? То ти вмієш писати вірші?» «Умію», — відказала я, гордовита й бліда. Проте саме тоді в нас не було ані паперу, ані олівця; пригадую, що нікого не було вдома, а ми якось залізли у кватирку, точніше вона залізла, бо була дуже гнучкою, а я не надто... залізла, простягла мені аркушика, і я написала: «Уже сумно свої квіти посхиляли маки, а з поля моравицькі вертали румаки...» Моравицькі румаки, ге, якби ж то вона знала, що то за шкапи були... Два тижні Ганка ходила, задивляючись на мене, мов на образ, а тоді знову зробилася такою, як перше.

— Наприклад?

— Не пам’ятаю. Хоча ні, згадала. Знаєш, мій тато завжди вів зі мною переговори. З найрізноманітніших питань. Зокрема релігійних. Так-от, тато був атеїстом, а я, як це часто трапляється з дітьми, була неймовірно палко віруючою. Ходила на службу, на процесії... Пригадую, як одного разу якась пані підійшла до п’ятирічної на вигляд дівчинки, яка втомилася розсипати пелюстки й присіла на східцях костьола так, що видко було колінця. Пані спинилася перед нею, грізно зиркнула, тоді різко обсмикнула їй сукенку й просичала: «Прикрий своє грішне тілисько!» До п’ятирічної дівчинки... Мені дуже ці меси подобалися, дуже подобалося розсипати пелюстки й молитися, і страшенно хотілося, щоб тато ходив зі мною на месу. Через це я вирішила стати черницею. Планувала собі, що коли виросту, то поїду з місією до Африки чи до інших далеких країв, а тим часом завдавала собі болю, готуючись до мучеництва. Танка Прилуська зі своїм молодшим братом прив’язували мене до дерева, зривали жмути кропиви і, тримаючи її крізь якусь ганчірку, бичували мало не всеньке моє тіло; я з усім погоджувалася й смиренно страждала, проте попередила про одне: не жалити мені носа. Мене можна шмагати, мені зробляться пухирі завбільшки як горіхи, проте не на обличчі й особливо — не на носі. І що ж зробила Танка? Звісно, шмагонула мене по носі, сказавши, що коли я маю умертвляти тіло, то геть усе без винятку, бо коли мене впіймають тубільці, то не запитають, як саме катувати. І тоді я схопилася, усе моє покликання до смиренного життя й любові враз щезло; я помчала за Прилуськими й віддухопелила їх добряче обох.