Умберто Еко: Номер нуль

— Книжку? — спитав я.

— Книжку. Мемуари журналіста, розповідь про те, як рік пропрацював, готуючи до друку щоденний часопис, який ніколи не вийде в світ. З іншого боку, газета мала називатися «Завтра», — це ніби гасло для керівників нашої держави: поговоримо про це завтра. Отож книжка має називатися «Завтра: що було вчора». Гарно, га?

— І ви хочете, щоб написав її я? А чому самі не напишете? Ви ж газетяр, хіба ні? Принаймні ви ж газетою керувати надумали.

— Щоб бути головним редактором, не конче потрібно вміти писати. Ніхто ж не каже, що міністр оборони вміє кидати гранати. Певна річ, цілий прийдешній рік ми щодня обговорюватимемо книжку, ви подбаєте про стиль, додасте гостроти, але головні сюжетні лінії визначатиму я.

— Тобто на книжці будуть стояти два прізвища, чи це буде інтерв’ю Сімея, яке взяв Колонна?

— Ні-ні, любий Колонно, книжку підпишуть моїм іменем, а ви, написавши її, повинні зникнути. Ви будете (тільки не ображайтеся) літературним рабом. Дюма мав такого, тож не бачу причини, чому б мені й собі не мати.

— А чому ви мене обрали?

— Бо у вас талант до письменництва.

— Дякую.

— ...але самого по собі його ніхто ніколи не помітить.

— Ще раз дякую.

— Даруйте, та дотепер ви працювали лише у провінційних газетах, ви важко працювали у культурній царині у кількох видавництвах, написали книгу за іншого письменника (не питайте як, та я натрапив на вашу працю, й вона добра, має ритм), і безмаль у п’ятдесят я раптом збагнув, що, може, маю для вас роботу. Отже, ви вмієте писати, знаєте, у чому суть книги, але діло не йде. Та вам не слід соромитися. Я теж, якщо очолюватиму газету, яка ніколи не вийде в світ, то тому, що ніколи не був претендентом на Пулітцерівську [15] Джозеф Пулітцер — американський видавець, журналіст, родоначальник жанру «жовтої преси». Гроші, які він залишив по собі, стали основою для створення Пулітцерівської премії — однієї з найпрестижніших премій у галузі журналістики (вперше вручена 1917 року). премію, а лише редактором спортивного тижневика та щомісячного журналу для самотніх чоловіків, чи то для одиноких чоловіків — називайте, як хочете...

— Я можу зберегти свою гідність і відмовити вам.

— Ви мені не відмовите, бо я пропоную вам шість мільйонів лір щомісяця — чорною платнею.

— Це чимало для письменника-невдахи. А що далі?

— А далі, щойно допишете й віддасте мені книжку, — скажімо, протягом півроку після припинення експерименту — ще десять мільйонів усе заразом, готівкою. З власної кишені.

— А далі?

— А далі робіть, як заманеться. Якщо не проциндрите все на жінок, коней та шампанське — за рік заробите більше вісімдесяти неоподатковуваних мільйонів. Можете спокійно побачити світ.

— Стривайте; поясніть мені. Якщо мені ви платитимете шість мільйонів, а самі, даруйте, загребете хтозна-скільки, ще ж будуть і інші редактори, і видатки на видання, друк та розповсюдження. То ви хочете сказати, що є хтось, гадаю, видавець, який захоче заплатити за такий експеримент, не отримавши з того нічого?

— А я й не казав, що він нічого не отримає. Він свою вигоду матиме. А от я, якщо газета не вийде, — ні. Безсумнівно, може трапитися, що видавець справді врешті забажає видати газету, але до того часу справа розкрутиться. Тож я сумніваюся, що він захоче, щоб нею опікувався я. Тому я готуюся до того, що наприкінці року видавець скаже, що задум уже дав бажані плоди й що будочку можна закривати. Тому я заздалегідь страхуюся: якщо все піде коту під хвіст, — я видам книжку. Вона спричинить вибух, а я отримаю кошти за авторські права. Чи — це я кажу, аби казати — хтось не захоче, щоб я її оприлюднював, і дасть мені трішки грошенят. Неоподатковуваних.

— Уторопав. Утім, може, щоб я був більш відданим проектові, варто сказати мені, хто платить, і навіщо існує проект « Завтра », та чому він (цілком можливо) провалиться, й що ви розказуватимете у книзі, яку (тут я забуду про свою скромність) напишу замість вас — я.

— Гаразд, платитиме командор Вімеркате. Ви, мабуть, про нього чули.

— Атож, чув про Вімеркате, про нього часто пишуть у газетах: має десяток готелів на Адріатичному узбережжі, чимало будинків відпочинку для пенсіонерів та неповносправних, займається усілякою торгівлею, про яку чимало пліткують. А ще має кілька місцевих телеканалів, які починають передачі після одинадцятої вечора, показуючи лише аукціони, телекрамниці й кілька непристойних телешоу...

— Із два десятки періодичних видань.