Умберто Еко: Номер нуль

Кілька років свого життя я присвятив тому, що читав рукописи, які редактори (часом навіть відомі) мені давали, бо ніхто з них не хотів читати рукописів, які їм присилали. Платили п’ять тисяч лір за рукопис, тож я цілими днями вилежувався у ліжку, читаючи, як очманілий, потім розписував відгук про обидві течки, вихлюпуючи найкращі свої саркастичні зауваження й знищуючи незграбного письменника. У редакції всім відлягало від серця, вони писали нерозсудливому автору, що, на превеликий жаль, мусять відмовити йому тощо. Читання рукописів, які ніколи не надрукують, може обернутися на справжню професію.

Тим часом трапилася історія з Анною, яка закінчилася тим, чим і мала закінчитись. Відтоді я більше не міг (чи не надто завзято старався) серйозно поставитися до будь-якої жінки, бо боявся, що знов зазнаю невдачі. До сексу я ставився, як до терапії, заводячи кілька випадкових знайомств, коли не боїшся закохатися (одненька нічка — й дякую, було добре вдвох), а також періодично секс за гроші, щоб хіть не перетворювалася на одержимість (через балерин я став нечуттєвим до целюліту).

А тим часом мріяв про те, про що марять усі невдахи: написати одного дня книжку, завдяки якій я прославлюсь та забагатію, Щоб навчитися, як стати великим письменником, я став навіть літературним рабом ( ghost writer , як кажуть у наш час через політкоректність) в одного детективного письменника, який, у свою чергу, підписувався американським псевдонімом, щоб книжки краще продавалися (як актори у спагеті-вестернах, італійських стрічках, де дія розгортається на Дикому Заході). Добре було працювати за двома завісами (Чужинець — та чергове чуже ім’я).

Писати детективи для когось іншого було легко, досить наслідувати стиль Чендлера [9] Реймонд Торнтон Чандлер — американський письменник-реаліст та кіносценарист, один із засновників піджанру «крутого детективу». чи у найгіршому разі — Спіллейна [10] Мікі Спіллейн (справжнє ім’я — Френк Моррісон Спіллейн) — американський письменник. . Але коли спробував нашкрябати щось своє, то зауважив, що, описуючи когось чи щось, писав, посилаючись на літературні твори: не вмів написати просто, що той чи той гуляли погожою та ясною дниною, а писав, що «він ішов під небом Каналетто». Згодом я згадав, що так само писав Д’Аннунціо [11] Габріеле Д ’ Аннунціо — італійський драматург, поет, політичний діяч італійського націоналістичного й профашистського напрямку. : пишучи про те, що така собі Костанца Лендбрук мала якусь рису, він писав, що вона скидалася на створіння Томаса Лоуренса [12] Томас Лоуренс — англійський художник XVIII—XIX століть, відомий своїми жіночими портретами. , Елену Муті [13] Елена Муті — героїня фільму «Насолода» за романом Д’Аннунціо. Романтична мелодрама. Андреа Спереллі — коханець Елени Муті у згаданому фільмі, який розривається між двома жінками. , зауважуючи, що в її зовнішності було щось від молодого Моро [14] Густав Моро — французький художник-символіст і сюрреаліст XIX ст. , а Андреа Спереллі згадував, що образ подібний до портрета невідомого добродія з Галереї Боргезе. Тож, щоб прочитати якийсь роман, треба було погортати сторінки якогось історичного видання, яке продають у газетному кіоску.

Утім, якщо Д’Аннунціо був поганеньким письменником, не треба думати, що я теж маю таким стати. Аби позбутися вади постійно цитувати, я вирішив більше не писати.

Коротше кажучи, життя моє не було блискучим. А коли стукнуло п’ятдесят, я приїхав у місто на запрошення Сімея. А чому б і ні? Треба ж було й це спробувати.

То як же мені зараз вчинити? Показуючи носа на вулицю, я наражаюся на небезпеку. Я, мабуть, почекаю тут, щонайбільше вони зараз чекають, поки я вийду з дому. А я не виходжу. На кухні є кілька пакунків з крекерами й слоїки з м’ясними консервами. Від учора лишилося ще й півпляшки віскі. Прожити день — два вистачить. Я накрапую собі кілька крапель (згодом ще кілька крапель накрапаю по обіді, бо якщо пити зранку — тупієш) і намагаюся згадати цю пригоду з самого початку, навіть не переглядаючи дискету, бо все пригадую, принаймні наразі дуже ясно.

Страх умерти збурює спогади.

У Сімея обличчя було чуже. Тобто я маю на увазі, що я ніколи не запам’ятовую ім’я, яке має Россі, Брамбілла та Коломбо чи навіть Мацціні або Манцоні, бо то ж чуже ім’я. Лише пригадую, що у нього має бути якесь незнайоме ім’я. Так от, ти не можеш згадати, яке обличчя має Сімей, бо скидалося, що він не був сам собою. Власне, у нього було обличчя таке, як у всіх.