Як я втрапив у таку халепу? Гадаю, у всьому винен професор Ді Саміс та те, що я знаю німецьку.
Чому мені спав на думку професор Ді Саміс та випадок, що трапився сорок років тому? А тому, що я завжди був переконаний, що це через професора Ді Саміса я так і не отримав диплом, а у цій халепі опинився тому, що так і не закінчив університет. Зрештою, Анна покинула мене по двох роках шлюбу, адже, як вона сама казала, я маю рефлекс невдахи, — грець його знає, що я їй колись наплів, щоб причарувати.
Я так і не отримав диплом, бо знав німецьку. Моя бабця родом з Південного Тіроля [4] Автономна провінція Больцано, або Південний Тіроль — територія, де здавна більш як вісімдесят відсотків — німці.
, тому вона змалку навчила мене цієї мови. З самого першого курсу в університеті я почав перекладати книжки з німецької. На той час знання німецької мови вже вважали фахом. Читали й перекладали книжки, які інші не розуміли (але які на той час вважали важливими творами), а платили за переклад на німецьку краще, ніж за французьку чи навіть англійську. У наш час, мабуть, те ж саме з тими, хто знається на китайській чи російській. Отож або ти з німецької перекладаєш, або отримуєш університетський диплом — перше й друге разом — зась. Та й коли перекладаєш — сидиш удома у теплі-добрі чи на свіжому повітрі, у капцях, та ще й на додачу пізнаєш цілу купу усіляких цікавинок. То чому пертися на лекції в університет?
Знехотя я записався на курси німецької. Вчитися, мабуть, доведеться небагато, казав я собі, я ж і так усе знаю. Світочем на той час був професор Ді Саміс, який, як казали студенти, створив таке собі орлине гніздо у чарівливій бароковій будівлі, де, зійшовши сходами, виходиш у велику галерею. З одного боку була панорама інституту Ді Саміса, а з іншого — актовий зал, як пишномовно називав те місце сам Ді Саміс, — аудиторія, у якій вміщалося з півсотні учнів. В інститут можна було заходити лише у в’єтнамках. Біля входу їх було вдосталь для асистентів та двох чи трьох студентів. Той, кому бракувало в’єтнамок, чекав своєї черги надворі. Все навколо було повосковане, гадаю, і картини на стінах — теж. І обличчя у страшенно старих асистентів, які ще за доісторичних часів чекали своєї черги потрапити на кафедру.
В аудиторії було височезне склепіння та готичні вікна (ніколи так і не збагнув, звідки вони у бароковій будівлі) і зелені вітражі. У слушний час — о першій чотирнадцять професор Ді Саміс виходив з інституту, слідом за ним, за метр оддалік, ступав підстаркуватий асистент, а за два метри — молодші асистенти, яким десь під п’ятдесят. Підстаркуватий носив професорові книжки, а молодші — професорів програвач, — у ті часи програвачі були ще громіздкі й скидалися на «Ролс-ройс».
Ді Саміс проходив десяток метрів від інституту до аудиторії, ніби там не десять метрів, а всі двадцять: не прямував, а йшов по кривій (не знаю, чи то параболою, чи еліпсом), голосно промовляючи: «А осьде й ми! От і ми!». Зайшовши в аудиторію, всідався на чомусь (на кшталт висіченого подіуму), щоб за кілька хвилин почати свою розповідь передмовою: «І кличте мене Ізмаїл» [5] Фраза, якою юнак Ізмаїл з роману Г. Мелвілла «Мобі Дік, або Білий кит» розпочинав кожну свою розповідь, просякнуту критикою та глибокодумністю, який, поза тим, був оповідачем у романі.
. У світлі, що проникало крізь зелені шибки вітражів, обличчя у нього ставало ніби у небіжчика, який злостиво всміхався, а тим часом асистенти вмикали програвач. А потім заводив так: «На відміну від того, що нещодавно розповідав мій вельмишановний колега професор Бокардо...» — і на цілих дві години.
Через зелене світло я поринав у водянистий напівсон, те ж саме, судячи з облич, відчували й асистенти професора. Вони вже знали, яка на них чекає мука. Коли спливали дві години і ми, студенти, роєм вилітали з аудиторії, професор Ді Саміс прокручував назад плівку, сходив з подіуму, і, по-демократичному сівши у першому ряду з асистентами, вони укупочці ще раз прослуховували двогодинний запис до кінця, а професор тим часом схвально коментував кожен абзац, який, на його думку, був значущим. Варто зазначити, що курс стосувався перекладу Біблії, тієї, що Лютер [6] Йдеться про лютеранський переклад Біблії для протестантів.
переклав німецькою. «Сороміцька писанина» — казали мої товариші-студенти з млосним поглядом.
Провчившись два роки, не надто часто відвідуючи заняття, я насмілився взятися за курсову про іронію у творах Г. Гейне (мене тішило, як він зі слушним цинізмом ставився до нещасного кохання — я готувався до власних кохань). «Ет, молодь, молодь! — казав мені зажурено Ді Саміс. — Враз кидаєтесь на сучасних письменників...»
Читать дальше