Умберто Еко - Номер нуль

— А що ж зі справжнім Муссоліні?

— Цій частині своєї гіпотези мені ще треба надати викінченого вигляду. Маю знайти пояснення, як йому вдалося втекти і хто йому допоміг. Пройдімося по найістотнішому. Союзники не хочуть віддавати Муссоліні в руки партизанам, адже той знає таємниці, які можуть завести їх на слизьке, скажімо, про листування з Черчіллем чи хтозна-яку іншу халепу. А це вже гарний привід. Утім, головне: коли Мілан звільнили, почалася справжня «холодна війна». Не лише росіяни вже підходять до Берліна,.завоювавши пів-Європи, а переважна більшість партизанів — комуністи. У них купа зброї, тому вони не лише стануть для росіян п’ятою колоною, а ладні здати їм ще й Італію. А тому союзники, чи принаймні американці, мають підготувати опір можливій прорадянській революції. А для цього їм стане в нагоді й те, що лишилося від фашизму. Та хіба, з іншого боку, вони не рятують науковців-нацистів, вивозячи їх в Америку, щоб підготуватися до завоювання космосу? Американських таємних агентів не надто мучать докори сумління. Муссоліні, який як ворог знешкоджений, завтра може знову відродитися, але вже як друг. Отож треба таємно вивезти його з Італії й, так би мовити, на деякий час відправити у сплячку десь за межами країни.

— Як же?

— Святий Боже, хто ж втрутився, щоб не доводити до крайнощів? Архієпископ Мілана, який, певна річ, діяв, дотримуючися вказівок з Ватикану. А хто згодом допоміг купі нацистів та фашистів дременути в Аргентину? Ватикан. А тепер уяви таке: на виході з палацу архієпископа у машину Муссоліні сідає двійник, а сам Муссоліні у непоказній машині рушає у Кастелло Сфорцеско, замок Сфорца [104] Замок Сфорца — одна з головних принад Мілана, колишня фортеця. .

— Чому в замок?

— Бо якщо від палацу архієпископа автівкою поїхати навпростець уздовж Собору [105] Йдеться про головний кафедральний собор Мілана — Санта-Марія-дель-Фйоре. , проїхати через площу Кордузіо й завернути на вулицю Данте, то до замку можна дістатися за п’ять хвилин. Це ж легше, ніж їхати у Комо, хіба ні? А у замку досі повно підземних ходів. Котрісь перетворили на сміттєзвалища абощо, а деякі існували на випадок війни й використовувалися як бомбосховища. Як свідчить чимало документів, протягом минулих століть існувала безліч тунелів, які були справжнісінькими галереями й вели від замку до різних частин міста. Кажуть, що один такий досі існує, хоча вхід у нього тепер не знайдеш, бо земля не раз обвалювалася: він веде від замку до монастиря Санта Марія делла Граціє [106] Головна церква домініканців у західній частині Мілана. . Саме там кілька днів переховується Муссоліні, поки його всі шукають на півночі, а потім викидають його двійника на площі Лорето. Щойно у Мілані все стихло, вночі за ним приїздить автомобіль з номерними знаками Ватикану. На дорогах у той час коїлось те, що коїлось, тож, переховуючись то в одному будинку священика, то в іншому, то в одному монастирі, то в іншому, він, зрештою, дістається Рима. Муссоліні зникає за стінами Ватикану, а найкращу розв’язку обирай сам: чи то він лишається там, перевдягнувшись старим єпископом-калікою, хирлявим ченцем-відлюдником у каптурі, з ватиканським паспортом, чи то він сідає на корабель до Аргентини. Й перечікує там.

— Чекаючи на що?

— А ось це я тобі згодом розповім, наразі моє припущення не має продовження.

— Але ж щоб розвинути свою гіпотезу, тобі потрібні якісь докази?

— Я вже матиму їх за кілька днів, коли перегляну деякі архівні документи, тогочасні газети. Завтра — 25 квітня — судний день. Поїду побалакати з деким, хто про ті дні знає чимало цікавого. Я доведу, що труп на площі Лорето — то не тіло Муссоліні.

— Але ж хіба ти не повинен написати статтю про старі борделі?

— Я про борделі все знаю з голови, все запишу недільного вечора за годину. Ну, дякую, що вислухав мене, бо мені треба було з ким-небудь поговорити.

Знову за наїдки платив я, зрештою, він на те заслужив. Ми вийшли, він роззирнувся навсібіч, а потім пішов уздовж стін, притуляючись, немов боявся, що за ним стежать.

Браггадочо божевільний. Однак він ще мав розповісти мені найцікавіше, тож я радо чекав. Може, його розповідь — то вигадка, але дуже неймовірна. Побачимо.

Утім, божевілля божевіллям, а я не забув про аутизм, який буцімто мала Майя. Я переконував себе, що прагну добре дізнатися про особливості її психіки, але тепер знав напевно, що хотів геть іншого. Того вечора я знову провів її додому, але не спинився біля під’їзду, а пройшов разом з нею через двір. Під невеличким навісом стояв червоний «Фіат 500», у поганенькому стані.