Умберто Еко - Номер нуль

— Отже, ти хочеш сказати, що там було два різних Муссоліні...

— Слухай далі. Звістка про те, що привезли розстріляних, швидко поширюється, й на площу Лорето стікається натовп, дехто у святковому настрої, а хтось — знавіснілий від люті. Люду набралося стільки, що вони топталися по тілах, спотворюючи їх, вкривали лайливими словами та плювками, штурхали копняками. Якась жінка вистрілила у Муссоліні п’ять разів, відомщаючи за п’ятірко синів, які полягли на війні, а інша — надзюрила на Петаччі. Врешті, хтось втрутився у все те, щоб трупи не роздерли на шмаття, підвісивши їх за ноги до риштування на бензоколонці. Саме такими ми бачимо їх на тогочасних світлинах. Я повирізав фото з тогочасних газет: ось площа Лорето, а зразу потому — тіла Муссоліні та Кларетти, коли наступного дня кілька партизан перевезли трупи у морг на площі Горині. Пильніше придивися до цих фото. Це тіла, понівечені спочатку кулями, які потім по-звірячому потоптали. До всього, чи ти колись бачив, щоб когось фотографували головою вниз, коли очі замість рота, а рот — замість очей? Обличчя тоді годі упізнати.

— Отож чоловік з площі Лорето, чоловік, якого стратив Валеріо, — то був не Муссоліні. Але ж Петаччі, прийшовши до нього, чудово могла упізнати його...

— До Петаччі ми ще повернемося. А тепер дай-но я складу свою гіпотезу. У диктатора, мабуть, був двійник, хтозна-скільки разів він, мабуть, підміняв ним себе на якихось офіційних парадах, де він мав проїхати у машині, завжди подалі від натовпу, щоб уникнути замаху на своє життя. А тепер уяви: щоб забезпечити Муссоліні втечу без зайвих клопотів, з моменту, коли той від’їжджає до озера Комо, Муссоліні вже не Муссоліні, а його двійник.

— А сам Муссоліні де подівся?

— Стривай, і до нього дістануся. Двійник багато років прожив усамітнено, йому добре платили, його добре годували й показували лише з певних нагод. Він уже майже ототожнює себе з Муссоліні, тому поступається умовлянням замінити його ще раз, бо, як йому сказали, ніхто не заподіє лиха дуче, навіть якщо його спіймають до того, як він перетне кордон. Він мав грати свою роль без зайвого завзяття, допоки не прийдуть союзники. А тоді відкриє свою справжню особистість, і його ніхто ні в чому не зможе звинуватити, — щонайбільше перебуде кілька місяців у концтаборі. А натомість матиме чималенький шмат, що чекатиме на нього у швейцарському банку.

— А як же чиновники, які до останнього були разом з ним?

— Чиновники погодились на виставу, щоб дати своєму лідерові втекти, а діставшись до союзників, він врятує і їх. Чи, може, найбільші фанатики до останнього сподівалися чинити опір, але вони теж потребують правдоподібного образу, щоб накрутити останніх, хто прагне боротися. А може, Муссоліні від самого початку подорожував у супроводі кількох вірних, а решта очільників завжди спостерігали його лише здалеку і в сонцезахисних окулярах. Гадки не маю, та воно й байдуже. Просто припущення про двійника — це єдине пояснення того, чому псевдо-Муссоліні відмовився зустрічатися зі своєю родиною у Комо. Не можна було допустити, щоб про таємну підміну дізналися у широкому родинному колі.

— А пані Петаччі?

— А у неї доля ще жалюгідніша, адже вона приїхала до нього, гадаючи, що буде разом з коханцем, тим, справжнім. Але їй враз пояснили, що вона мусить удавати, що то не двійник, а справжній Муссоліні, аби всі ще охочіше повірили у підміну. Вона має протриматися до того, як перетнуть кордон, а потім вільна йти, куди заманеться.

— А як же прикінцева сцена, де вона чіпляється на нього, прагнучи вмерти разом з коханцем?

— Це нам так полковник Валеріо розповідав. Припускаю, що коли двійника приставили до стіни, він наклав у штани й закричав, що він — не Муссоліні. Який боягуз, — думає сам до себе Валеріо, — йде на все. Й нумо стріляти. Петаччі не була зацікавлена в тому, щоб підтверджувати, що то не її коханець, тож, певно, почала обнімати його, щоб історія з підміною видалася ще правдоподібнішою. Гадки не мала, що Валеріо застрелить і її. Та хтозна, жінки за своєю природою — істерички, може, вона втратила голову, тож Валеріо нічого більше не лишалось, як розстріляти надміру збуджену жінку. Чи, може, міркуймо щодо іншої ймовірності: у ту мить Валеріо усвідомлює, що то двійник, але ж його прислали, щоб убити Муссоліні — його, єдиного обраного серед решти італійців. То що ж тепер — йому відмовитися від слави, яка на нього чекає? Отож він теж у грі. Якщо двійник — викапаний живий оригінал, то й мертвим буде ще більш до нього подібний. А хіба хтось колись перевірятиме? Визвольному комітету потрібен труп, а він його невдовзі матиме. Якщо колись об’явиться Муссоліні, можна буде сказати, що двійник — це він.