Джон Грін - Паперові міста

Посеред дороги стоять дві безтурботні корови. Вони швидко наближаються, на лівій смузі плямиста, а на нашій — узагалі якесь велетенське створіння, навіть мій мінівен вужчий, ніж вона. Корова стоїть як укопана й дивиться на нас порожніми очима. Вона геть біла, це просто величезна біла коров’яча стіна, і через неї не перелізеш, під нею не прослизнеш, її не обігнеш. У неї можна тільки вгатитися. Бен її теж бачить — я розумію це з того, як він затамував подих.

Кажуть, такої миті перед очима пробігає все життя, але зі мною нічого такого не сталося. У мене перед очима — лише безмежна білосніжна шкура, до якої залишається всього секунда. Я не знаю, що діяти. Ні, проблема не в цьому. Проблема в тому, що взагалі нічого не можна вдіяти, тільки вгатитися в цю білу стіну, убивши і її, і себе. Я ударяю по гальмах, але радше за звичкою, ніж на щось сподіваючись: катастрофа неминуча. Кидаю кермо і підношу руки. Не знаю навіщо, але підношу руки, немов здаюся. Думки у мене банальні: я просто не хочу помирати. Не хочу, щоб мої друзі померли. І, якщо чесно, коли сповільнюється час, а руки повзуть вгору, мені доля дарує шанс іще на одну думку, і я думаю про Марго. І я звинувачую її за свою безглузду смерть — за те, що вона поставила нас перед ризиком, перетворила мене на дурника, готового гнати цілу ніч — без сну, на високій швидкості. Якби не вона, я б не помер. Я б сидів удома, як зазвичай, в безпеці, я зміг би зробити те єдине, що хотів зробити в житті,— стати дорослим.

Коли я кидаю кермо, на нього лягає чужа рука. І не встигаю я втямити, чому це відбувається, авто звертає убік; далі мені стає ясно, що це Бен крутить кермо, марно силкуючись ухилитися від зіткнення з коровою, ми з’їжджаємо на узбіччя, потім на траву. Я чую, як крутяться в повітрі колеса, коли Бен починає різко і швидко обертати кермо в протилежний бік. Я вже не бачу, що відбувається. Не знаю, чи то я очі заплющив, чи просто зір втратив. Шлунок з легенями стикаються. Щось гостре вдаряє мене по щоці. І тут ми зупиняємося.

Не знаю навіщо, але я торкаюся обличчя. Потім дивлюся на долоню і бачу на ній кров. Я обмацую руки, мацаю тіло — просто щоб зрозуміти, чи все на місці. Дивлюся на ноги. Вони теж тут. Бачу бите скло, роззираюся. Пляшки розкололися. Бен дивиться на мене. Мацає своє обличчя. Вигляд у нього нормальний. Він так само, як і я, обмацує своє тіло. Воно рухається. І він дивиться на мене. А я в дзеркалі заднього огляду бачу корову. І тепер, коли вже все позаду, Бен раптом починає кричати. Дивиться на мене і репетує, широко роззявивши рота. Крик іде з самісінької його пельки, і в ньому лунає жах. Нарешті Бен замовкає. Зі мною щось негаразд. Я відчуваю слабкість. У грудях пече. Я хапаю ротом повітря. Здається, я забув, що треба дихати. Я не дихав весь цей час. Вдихнувши повітря, я відчуваю, що мені вже набагато краще.

«Вдих через ніс, видих через рот».

— Хтось поранений?! — кричить Лейсі. Вона вже розстібнула пасок і перехилилася в кінець мінівена. Обернувшись, я бачу, що бічні дверцята від'їхали, і мене пронизує думка, що Радар вивалився з авта, але він раптом зводиться на своєму сидінні. Він теж проводить руками по обличчю і каже:

— Зі мною все гаразд. Я цілий. Усі цілі?

Лейсі навіть не відповідає; вона стрибає вперед, до мене з Беном. Перехиляється через «кухню» і дивиться на нього.

— Любий, ти не поранений? — у неї в очах стільки води, скільки ото буває в басейні під час добрячої зливи. І Бен відповідає їй:

— Зі-мною-все-добре-все-добре-у-К.-кров.

Вона обертається до мене. Мені плакати не слід, але я плачу — не від болю, а зі страху: я підняв руки, а Бен нас усіх врятував, і тепер на мене дивиться це дівчисько, дивиться по-материнському, і начебто це не повинно так вразити, а воно, бач, вражає. Я розумію, що щока в мене тільки порізана, нічого страшного, я намагаюся сказати їм про це, але не можу припинити плакати. Лейсі затискає мою рану пальцями, вони у неї тонкі й м’які, вона кричить Бену, щоб той придумав, чим заліпити, а потім до мого обличчя, праворуч від носа, притискають клапоть прапора Конфедерації.

— Тримай міцно, — каже Лейсі.— Як ти, десь іще болить?

Я відповідаю, що ні. І тут розумію, що мотор досі працює, і ми не їдемо тільки тому, що я так і тисну на гальмо. Я ставлю мінівен на ручник і вимикаю двигун. Коли його гуркіт стихає, чути, як щось ллється. Не крапає, а саме ллється.

— Напевно, краще вилізти, — каже Радар.

Я притискаю прапор до лиця. З автівки так і далі ллється.

— Це бензин! Зараз вибухне! — волає Бен. Він відчиняє двері, вилітає і перелякано тікає. Перестрибує через тин і мчить лукою. Я також вилізаю з авта, але повільніше. Радар теж виходить і кричить Бенові: