Джон Грін - Паперові міста

— Вона обручку просто так носить, щоб віднадити збоченців, як ти оце, — пояснює він.

— Можливо, — всміхаюсь я, беру половинку батончика і починаю його доїдати.

На якусь хвилю знову западає тиша, і я міркую про те, що в людині можна помітити чи не помітити; про тоновані шиби, які відокремлюють мене від цієї жінки, що досі їде поруч з нами: обоє ми сидимо в машинах, де стільки шиб і дзеркал! Потік машин повільно повзе трасою. Коли Радар знову заговорює, стає ясно, що він теж міркував.

— Щодо «жиголо», — починає він. — Ну, це начебто гра, а з іншого боку, виходить, що людина, яка будує припущення про життя іншого, розкривається більше, ніж та, про яку ці припущення будуються.

— Ага, — погоджуюсь я. — Саме про це я і думав.

І я вже не можу не думати, що у Вітмена все хоч і дуже гарно, але якось надто вже оптимістично. Ми можемо слухати інших, можемо подумки переселятися в них, можемо уявляти, які вони, і ми всі пов’язані одне з одним, переплетені, мов коріння трави… але гра змушує мене засумніватися, що можна справді стати іншою людиною.

Ми нарешті об’їжджаємо фуру, яку розвернуло поперек шляху, знову розганяємося, і Радар уже вираховує подумки, з якою швидкістю тепер нам потрібно пересуватися: виявляється, сімдесят сім миль за годину — звідси до самого Аґлое. Минула вже ціла година відтоді, як Бен востаннє казав, що йому треба в туалет, але це легко пояснити: він заснув. Рівно о шостій він випив ліки від застуди. Ліг іззаду, і ми з Лейсі пристебнули його двома пасками. Він скаржився, що незручно, але 1) це було для його ж блага і 2) ми всі знали, що за двадцять хвилин він уже не відчуватиме дискомфорту, тому що засне як убитий. І тепер він спить. Його збудять опівночі. Зараз, о дев’ятій, я так само вклав спати Лейсі на іншому сидінні, її ми збудимо о другій ночі. Ми вирішили спати по черзі, щоб завтра, коли приїдемо в Аґлое, не довелося скотчем приклеювати до чола повіки.

Мінівен став нашою домівкою: я сиджу на пасажирському сидінні поруч з водієм, і це світлиця. Я вважаю, що це найкраща кімната в усьому будинку, тому що тут і місця достатньо, і крісло зручне.

На килимку за мною — кабінет, там Бен розклав мапу США й роздрукований мною маршрут, плюс клаптик паперу, де Радар розраховував швидкість і відстань.

Радар за кермом. Це вітальня. Там майже так само добре, як і в світлиці, тільки розслабитися неможливо. Зате там чистіше.

Вітальню і світлицю розділяє панель, або кухня. Тут лежать наші запаси в’яленого м’яса і батончиків «GoFast», а ще — чарівний енергетичний напій «Bluefin», який Лейсі теж внесла в перелік покупок. Його розливають по маленьких, кумедно розфарбованих скляних пляшечках, а на смак він як синя цукрова вата. За всю історію людства це — найдієвіший напій, який не дає заснути, хоча від нього стаєш якимось метушливим. Ми з Радаром домовилися, що припинимо його пити, коли залишиться дві години до сну. Я ляжу опівночі, коли збудиться Бен.

Перший ряд нерозділених сидінь — це наша перша спальня. Найменш зручна, тому що розташована поруч з кухнею і вітальнею, де розмовляють несплячі люди, які часом ще й радіо слухають.

За нею йде друга спальня, там темніше й тихіше, і загалом краще, ніж у першій.

А за нею стоїть холодильник, тобто Радарів кулер, де двісті десять пляшок пива, в які ще не надзюрив Бен, бутерброди з індичою шинкою і кока-кола.

Домівка дуже зручна. Вся застелена ковроліном. Тут є кондиціонер і опалення. Система стереозвуку. Так, звісно, житлова площа невелика. Але ж відкритий простір без внутрішніх дверей — що може бути краще?

Щойно ми в’їхали в Південну Кароліну, я бачу, що Радар позіхає, і наполегливо пропоную замінити його за кермом.

Мені подобається водити авто — нехай це тільки мінівен, але ж він мій! Радар перелазить у першу спальню, я хапаю кермо, намагаючись тримати його міцніше, швидко переступаю через кухню і сідаю на водійське місце. Радар залазить до світлиці.

З’ясовується, що в мандрівці багато дізнаєшся про себе. Наприклад, раніше мені й на думку не спадало, що я належу до людей, здатних дзюрити у недопиту пляшку з-під «Bluefin», женучи Південною Кароліною на швидкості сімдесят сім миль на годину — а з’ясовується, що належу. А ще я не знав такого: якщо змішати багато сечі та трохи енергетика «Bluefin», виходить дуже гарний бірюзовий колір. Така краса, що мені хочеться закрити його кришечкою і поставити в підстаканник, щоб і Бен з Лейсі побачили, коли прокинуться.