Джон Грін - Паперові міста

— Чому в тебе засоби від застуди і від сонливості лежать у різних купках? — запитую я. — Хіба всі медичні препарати не повинні бути разом?

— К., сонечко. Ти — хлопець. Ти в цьому нічого не тямиш. Пігулки від сну лежать з шоколадом і «Mountain Dew», тому що в них усіх міститься кофеїн і вони не дають заснути. А ліки від застуди — з в’яленим м’ясом, бо як його з’їси, навалюється втома.

— Здуріти можна, — кажу я. Коли харчі у мене в торбі закінчуються, Лейсі запитує:

— К., а де їжа… ну, ти знаєш… корисна?

— Що?

Лейсі дістає копію мого переліку покупок і зачитує:

— Банани. Яблука. Сушена журавлина. Родзинки.

— Ой, — кажу я. — Точно. Значить, четверта група, про яку я спочатку забув, не крекери.

— К.! — люто каже вона. — Я таке їсти не можу!

Бен кладе руку їй на лікоть.

— Бабусине печиво можеш. Воно нешкідливе. Його ж бабуся пекла. Вона тобі поганого не побажає.

Лейсі здуває з обличчя пасмо. Здається, вона щиро незадоволена.

— До того ж, — додаю я, — є поживні батончики. Там вітаміни!

— Ага, вітаміни і грамів тридцять жиру, — заперечує вона.

Спереду долинає голос Радара:

— Ану не критикуй «GoFast»! Хочеш, щоб я зупинився?

— Коли я з’їдаю «GoFast», я такий: «То ось як смакує комарам кров», — каже Бен.

Я наполовину розгортаю коричневий батончик з помадкою і підношу його до рота Лейсі.

— Ти тільки понюхай, — кажу я. — Вдихни аромат смачних вітамінів.

— Я через вас погладшаю!

— А ще прищами укриєшся, — додає Бен. — Про прищі не забувай.

Лейсі бере в мене батончика і неохоче відкушує. Їй доводиться заплющити очі, щоб приховати схожу на оргазм утіху, знайому всім, хто куштував «GoFast».

— О. Боже. Мій. Це ж смак надії!

Нарешті ми розпаковуємо останню торбу. Там дві великі футболки, які неймовірно тішать Бена з Радаром — адже це означає, що вони тепер будуть хлопцями-в-безглуздих-мантіях-і-велетенських-футболках, а не просто хлопцями-в-безглуздих-мантіях.

Та коли Бен їх розгортає, спливають дві невеличкі проблеми. По-перше, виявляється, що футболка розміру L на заправці в Джорджії — це не те ж саме, що футболка розміру L, скажімо, в Олд Нейві. Футболка з цієї заправки просто велетенська, це радше мішок до сміття, ніж футболка. Вона трохи менша, ніж мантія, але ненабагато. Проте цей недолік відходить на другий план у порівнянні з іще одним: на обох надруковано прапор Конфедеративних Штатів Америки з написом: «НАСЛІДДЮ ТАК, НЕНАВИСТІ НІ».

— Не може бути, — зронює Радар, коли я показую йому, з чого ми сміємося. — Бене Старлінг, дарма ти купив расистську футболку своєму єдиному чорному другові.

— Братан, я схопив першу-ліпшу.

— Ти мене більше братаном не називай, — відповідає Радар, а сам аж труситься від реготу. Я віддаю йому футболку, і він натягує її, затиснувши кермо колінами. — Сподіваюся, мене зупинять, — каже він. — Дуже хочу подивитися на обличчя копа, коли він побачить чорного у футболці з прапором Конфедерації, під якою — чорна сукня.

З невідомої причини на ділянку траси на південь від Флоренції, штат Південна Кароліна, в п’ятницю ввечері закортіло виїхати просто-таки всім. На кілька миль ми застряємо в заторі, й навіть попри відчайдушне намагання Радара перевищити швидкість, нам не вдається рухатися швидше, ніж тридцяти миль за годину. Я сиджу з ним попереду, і, щоб не нервувати, ми граємо в гру, яку тут-таки вигадали і яка називається «Он той чувак — жиголо». Суть гри в тому, що ми уявляємо життя людей, що застряли разом з нами в на дорозі.

Ось ми проїжджаємо повз латиноамериканку в старенькій побитій «тойоті-королла». Я дивлюся на неї.

— Вона кинула родину, щоб переїхати сюди, — будую я свої припущення. — Незаконна імміграція. У третій вівторок щомісяця надсилає гроші рідним. У неї двоє маленьких діточок, чоловік теж мігрант. Він зараз в Огайо, дома буває три-чотири місяці на рік, але вони все одно дуже добре ладнають.

Радар перехиляється через мене і півсекунди дивиться на жінку.

— Господи Ісусе, К., все не настільки драматично. Вона працює секретаркою в юридичній фірмі — подивися, як вона вдягнена. Незабаром отримає диплом і сама стане адвокатом. А дітей у неї немає, чоловіка теж. Але хлопець є. Він трохи легковажний. Боїться зобов’язань. Він білий і трохи нервується через расове змішання.

— У неї обручка, — вказую я. На захист Радара повинен сказати, що я роздивлявся жінку довше. Вона праворуч од мене, я бачу її згори вниз. Хоч шибки і тоновані, можна все роздивитися: як вона щось наспівує, незмигно дивлячись на дорогу. Тут так багато люду! Всякчас забуваєш, що на світі повнісінько людей, просто напхом напхано, він мало не лускає од них; так легко скласти уявлення про кожну людину, але воно постійно виявляється хибним. У мене з’являється відчуття, що ця думка дуже важлива, вона з тих думок, які перетравлювати треба довго і поступово, як ото пітони перетравлюють здобич, але далеко в цьому просунутися я не встигаю, тому що увагу мою відвертає Радар.