Джон Грін - Паперові міста

— Дорогою з туалету, — мовить Лейсі,— я підписую чек.

— Тільки-но бак наповниться, я сідаю в мінівен і їду. Тому вам доти ліпше повернутися. А то я вас кину, серйозно. Даю вам шість хвилин, — погрожує Радар.

— Шість хвилин, — кажу я і киваю. Лейсі з Беном теж повторюють: «Шість хвилин». О 17:35, коли залишається дев’ять сотень миль шляху, Радар повідомляє, що, згідно з його ноутбуком, на наступній розв’язці нас чекає потрібна заправка.

Я ще тільки заїжджаю на заправку, а Лейсі з Радаром сидять біля відсувних дверей напоготові. Бен уже відстебнув ремінь, одна рука у нього на клямці дверей, друга — на панелі. Я намагаюся якнайдовше не зменшувати швидкості й просто перед колонкою тисну на гальмо. Мінівен різко зупиняється, ми вилітаємо з дверей. Я зустрічаюся з Радаром перед машиною, кидаю йому ключ, біжу в торгівельний зал. Лейсі з Беном опиняються біля входу раніше, але не набагато. Бен мчить у туалет, а Лейсі пояснює сивій касирці (все ж таки жінка!), що ми багато всього зараз накупимо і що ми страшенно поспішаємо, то нехай вона рахує все, що ми принесемо, і проведе покупку по заправочній картці; бабця трохи приголомшена, але згодна. Забігає Радар у мантії, передає Лейсі картку.

А я літаю по рядах і збираю все, що було в моєму переліку. Лейсі дісталися напої, Бену — неїстівне, мені — харчі. Я кидаюся на полиці, наче гепард, а картопляні чіпси — це поранені газелі. Я тягну гору чіпсів, в’яленого м’яса і горішків до каси, потім біжу по ласощі. Пригорща «Ментос», пригорща снікерсів, і… в переліку цього немає, але байдуже: я люблю цукерки «Nerds», тож хапаю три пачки. Біжу назад, потім у «кулінарію», де є лише древні бутерброди з індичкою, в яких індичка нагадує шинку. Беру два. На шляху до каси зупиняюся, хапаю парочку пачок цукерок «Starburst», упаковку бісквітів з кремом «Twinkies» і невідомо скільки поживних батончиків «GoFast». Біжу назад. Бен стоїть біля каси в мантії, передаючи касирці майки й окуляри за чотири долари. Лейсі приносить літри газованої води, енергетиків і просто води. Пляшки великі, стільки навіть Бену не наповнити.

— ХВИЛИНОЧКУ! — кричить Лейсі. Я панікую: кручуся на місці, дивлюся на полиці, намагаючись пригадати, що ж я забув. Підглядаю в перелік. Мені здається, що я взяв усе, але є таке відчуття, що проґавив щось важливе. «Ну ж бо, Джейкобсене!» Чіпси, шоколадки, індича шинка, бутерброди з арахісовим маслом і варенням і — що ще? Що ще за їжа буває? М’ясо, чіпси, солодощі і… і… і… і… сир!

— КРЕКЕРИ! — вигукую я, кидаюся до печива, хапаю сирні крекери, крекери з арахісовим маслом, для рівного рахунку ще й «бабусине печиво» теж з арахісовим маслом, біжу назад і кладу на прилавок. Касирка вже зібрала нам чотири торби покупок. Майже на сотню доларів, а ще ж бензин, мені все літо з батьками Лейсі доведеться розраховуватися.

Пауза виникає лише на секунду — коли касирка проводить картку Лейсі. Я дивлюся на годинника: за двадцять секунд ми повинні виїхати. Нарешті друкується чек. Жінка відриває його від стрічки, Лейсі підписує, ми з Беном хапаємо пакети і кидаємося до авта. Радар уже завів мотор і піддає обертів, ніби кажучи: «Покваптеся»; ми біжимо через стоянку, у Бена так розмаялася мантія, що він стає схожий на чорного мага, з нею не поєднуються тільки тонкі бліді ноги і торби з покупками. Визирають з-під сукні й ноги Лейсі, литки напружені від бігу. Не знаю, який вигляд маю я, зате знаю, як почуваюся: юним, навіженим, вічним. Бен з Лейсі відчиняють бічні дверцята і вкидають туди торби, залазять самі. За ними я падаю на торби і на Лейсі. Коли я зачиняю дверцята, Радар тисне на газ, виїжджає з заправки, стаючи за всю довгу і легендарну історію мінівенів першим, хто зірвався на мінівені з місця з такою дикою швидкістю. Радар звертає на трасу небезпечно швидко. Ми на чотири секунди випереджаємо графік. Зовсім як під час зупинки на перегонах NASCAR, ми радісно плескаємо одне одного по долонях і по спині. Ми добряче запаслися. У Бена чимало пляшок, в які можна дзюрити. Мені вистачить в’яленого м’яса. Лейсі — «Ментос». Радар з Беном отримали футболки. Мінівен став нашою біосферою: дайте тільки бензин, і ми зможемо їхати вічно.

О’кей, може, ми все ж таки не дуже добре запаслися. З’ясовується, що ми з Беном у поспіху зробили серйозні (хоч і не смертельні) помилки. Радар попереду сам, а ми з Беном — за ним, перебираємо торби і передаємо Лейсі, яка сидить позаду. Вона розкладає все по купках згідно з дивним принципом інвентаризації, який зрозумілий тільки їй.