Джон Грін - Паперові міста

— Бери пиво і вимітайся з машини! — крикнув я.

— Ми теж їдемо, — відказав він. — Ти заснеш за кермом, якщо так довго вестимеш авто.

Обернувшись, я побачив ззаду Лейсі й Радара з мобільниками біля вух.

— Маю батьків попередити, — пояснила Лейсі, постукавши по телефону. — Ну ж бо, К. Жени-жени-жени-жени-жени-жени.

Якась часина час йде на те, щоб усі пояснили своїм батькам: 1) ми проґавимо вручення, 2) ми їдемо в Нью-Йорк, 3) перевірити містечко, яке чи то існує, чи то і не існує насправді, бо сподіваємося 4) перехопити дописувача «Омніпедії», яким, судячи зі схильності до Випадкового вживання Великої літери, повинна бути 5) Марго Рот Шпігельман.

Останнім відключається Радар, і коли це нарешті відбувається, він каже:

— Хочу зробити оголошення. Мої батьки вкрай незадоволені тим фактом, що я проґавлю вручення атестатів. Дівчина моя теж зла, бо у нас через вісім годин було заплановано дещо особливе. Без подробиць, але тепер наша мандрівка просто мусить бути надзвичайна, щоб виправдати мою відсутність.

— Твоя здатність зберігати цноту надихає нас усіх, — відповідає Бен, сидячи біля мене.

Я зиркаю на Радара в дзеркало заднього огляду.

— ФЕЄРИЧНА МАНДРІВКА! — обіцяю я. Він знехотя посміхається. Радіє тому, що їде.

На цей час ми вже на трасі, дорога не надто завантажена, і це просто диво. Я жену лівою смугою, на вісім миль на годину перевищуючи припустиму швидкість у п’ятдесят п’ять миль на годину — чув колись, що зупиняють лише як перевищуєш на дев’ять миль.

Ми дуже швидко розподіляємо ролі.

Сидячи з самого заду, Лейсі веде облік. Вона вголос лічить те, що ми маємо для подорожі: половина «Снікерсу», якого Бен почав їсти перед моїм дзвінком; двісті дванадцять пляшок пива в багажнику; моя роздруківка маршруту; решта з її сумочки: вісім пластинок жуйки, олівець, носовички, три тампони, пара сонцезахисних окулярів, гігієнічна помада, ключі від її хати, членська картка YMCA [20] Молодіжна християнська організація. , читацький квиток, якісь чеки, тридцять п’ять доларів і картка на заправку «British Petroleum».

— Чудово! — вигукує Лейсі.— Ми як погано екіпіровані першопрохідці. Шкода, грошей замало.

— Ну, бодай картка на заправку є,— кажу я. — Можна бензину залити і поїсти купити.

Я дивлюся в дзеркало заднього огляду: Радар у своїй мантії перегнувся назад і зазирає в сумочку Лейсі. Випускна мантія має досить глибокий викот, і в ньому видно кучеряве волосся на грудях.

— У тебе там чоловічих трусів немає? — цікавиться він.

— Серйозно, нам би в «GAP» заїхати.

Радарова робота, яка ведеться з кишенькового ноутбука, полягає у веденні Досліджень і Розрахунків. Зараз він сам-один сидить у ряду за моєю спиною, розклавши поряд з собою роздруківку з маршрутом і посібник для користувачів цього мінівена. Радар вираховує, з якою швидкістю треба їхати, щоб опинитися на місці завтра до опівдня, скільки разів треба зупинитися, щоб не скінчився бензин, дивиться, де по маршруту розташовані заправки «British Petroleum», скільки триватимуть зупинки, скільки часу згаємо, зменшуючи швидкість.

— Заправитися треба буде чотири рази. І робити все доведеться дуже-дуже швидко. На найдальшу від дороги заправку в нас усього шість хвилин. Нас чекають три ділянки, де ведуться дорожні роботи, затори в Джексонвілі, Вашингтоні й Філадельфії, хоча Вашингтон ми об’їжджатимемо о третій ранку, і це добре. І за моїми підрахунками, середня швидкість повинна становити сімдесят дві милі на годину. Зараз яка?

— Шістдесят три, — кажу я. — Обмеження п’ятдесят п’ять.

— Жени на сімдесяти двох.

— Не можу, це небезпечно, мені квитанцію випишуть.

— Жени на сімдесяти двох, — повторює він.

Я тисну на газ. Складність почасти в тому, що я не хочу гнати на сімдесяти двох, а почасти в тому, що і сам мінівен не хоче гнати на сімдесяти двох. Він починає так труситися, що здається, ніби от-от розвалиться. Я тримаюся на крайній лівій смузі, і все одно деякі авта їдуть швидше від нас, тож обганяти їм доводиться праворуч, мені через це дуже ніяково, але я повинен добре бачити дорогу перед собою, тому що, на відміну від усіх інших водіїв на цій трасі, не можу собі дозволити зменшувати швидкість. А це моя роль: їхати і нервувати. І мені здається, що я цю роль колись уже грав.

А що ж Бен? Його роль — захотіти в туалет. Спочатку, звісно, здається, що він просто почне скаржитися на те, що немає дисків і що всі радіостанції в Орландо — відстій, крім нашої шкільної, але її вже не чути. Але незабаром він забуває про цю нісенітницю і переходить до головного: він хоче в туалет.