Джон Грін - Паперові міста

— Мені треба посцять, — заявляє він о 3:06. Сорок три хвилини, як ми виїхали. І лишилося нам їхати приблизно день.

— Ну, — відповідає Радар, — можу тебе порадувати тим, що ми зупинимося. Але, на жаль, не раніше, ніж за чотири години тридцять хвилин.

— Думаю, витримаю, — обіцяє Бен, але о 03:10 повідомляє: — Взагалі, мені дуже хочеться. Дуже.

— Терпи, — відповідаємо ми хором.

— Але я… — каже він.

— Терпи! — знову хором відповідаємо ми.

Якийсь час ми так розважаємося: Бен хоче в туалет, а ми велимо йому терпіти. Він сміється і скаржиться, що від сміху сцяти хочеться ще більше. Лейсі підскакує до нього ззаду і лоскоче. Він регоче, я сміюся з нього, не зменшуючи швидкості. Мені цікаво, Марго навмисне влаштувала нам таку поїздку, чи це вийшло випадково — але все одно мені так весело не було відтоді, як я провів кілька годин за кермом маминого мінівена.

Я досі за кермом. Ми звертаємо на північ, на 1-95, і мчимо по серпантину на північ Флориди, дорога проходить неподалік узбережжя, хоч і не зовсім по ньому. Тут ростуть сосни, високі та стрункі, просто як я. Але, крім самої дороги, нічого цікавого немає, я багатьох обганяю, іноді хтось обганяє мене, я стежу за тим, хто у мене попереду і позаду, хто наближається і віддаляється.

Лейсі з Беном сіли разом, а Радар умостився ззаду, бо вони граються у «Я виявив», коли дозволено виявляти тільки те, чого фізично побачити неможливо.

— Я виявив дещо трагічно класне, — починає Радар.

— Як Бен усміхається тільки правим кутиком рота? — припускає Лейсі.

— Ні,— відповідає Радар, — до того ж навіщо ці сентименти? Бр-р-р.

— Ти виявив, що у вас під мантіями нічого немає, а тепер в такому вигляді доводиться їхати в Нью-Йорк, і всі інші водії думають, що ви в сукнях?

— Ні,— каже Радар, — це просто трагічно, але не класно.

— Нічого, — посміхається Лейсі,— з часом ви полюбите сукні. Вітерець приємно задуває…

— О, я знаю! — вигукую я. — Ти виявив, що в нас попереду двадцятичотирьохгодинна мандрівка в мінівені. Це класно, адже мандрівка — це завжди класно; а трагічно, бо ми спалимо стільки бензину, що це знищить нашу планету.

Радар знову каже, що я не вгадав, тож гра триває. Я жену на сімдесяти двох, молячись, щоб мені не виписали штрафу, і граю з ними в цю метафізичну версію «Я виявив». Трагічним і класним виявляється те, що ми не змогли з’явитися на врученні у взятих напрокат мантіях, під якими нічого немає. Я пролітаю повз поліцейське авто, що стоїть на розділовій смузі, засіяній травою. Обіруч міцно хапаюся за кермо, не сумніваючись у тому, що за нами зараз помчать і змусять зупинитися. Але ніхто не женеться. Може, розуміючи, що я перевищую швидкість тільки тому, що мушу.

Бен знову сидить на передньому сидінні біля мене. Я досі за кермом. Нам усім хочеться їсти. Лейсі роздає кожному по жуйці, але це мало допомагає. Тоді Лейсі складає величезний список усього, що треба буде купити на заправці під час першої зупинки. Я сподіваюся, що там буде велика заправка і ми випатраємо її всю.

Бен дриґає ногами.

— Може, годі?

— Мені вже три години як треба відлити.

— Ти казав, пам’ятаю.

— У мене вже до ребер піднялося, — пояснює він, — я переповнений. Братан, зараз моє тіло на сімдесят відсотків складається з сечі.

— Ага, — кажу я з насилу помітною усмішкою. Так, мені смішно, але я дуже стомився.

— Боюся, якщо заплачу, і з очей поллється сеча.

Це мене добиває, і я регочу.

Коли я дивлюся на Бена за кілька хвилин, він сидить, учепившись за промежину і зім’явши тканину мантії.

— Що таке? — запитую я.

— Старий, мені треба відлити. Я вже змушений затискати шланг, — він обертається назад. — Радаре, скоро там?

— Щоб не робити більш як чотири зупинки, треба проїхати щонайменше ще сто сорок три милі; якщо К. вдасться не зменшувати швидкості, це буде приблизно за годину п’ятдесят вісім з половиною хвилин.

— Я не зменшую! — кричу я. Ми на північ од Джексонвіля, під’їжджаємо до Джорджії.

— Радаре, я стільки не витримаю. Знайди мені, у що можна посцяти.

Ми вибухаємо хором: НІ! Тільки не це. Будь мужчиною, тримайся. Тримайся, як леді вікторіанської епохи тримається за свою цноту. Переборюй себе з гідністю і шляхетністю, з якими президент Сполучених Штатів має боротися за долю вільного світу.

— ДАЙТЕ МЕНІ ЩОСЬ, АБО Я ЗАРАЗ ОБДЗЮРЮ СИДІННЯ. І ХУТЧІЙ!

— О Господи, — каже Радар, відстібаючи ремінь безпеки. Він лізе назад, відчиняє кулер. Обернувшись, подає Бену пиво.