Джон Грін - Паперові міста

— О’кей, обіцяю не дуркувати, — мовить Радар. — Я виявив те, що відчуваємо ми всі.

— Це неймовірна втома? — висловлюю я здогад.

— Ні, хоча припущення чудове.

— Це дивне почуття, — каже Лейсі,— яке зазнаєш, коли організм перенасичений кофеїном і здається, що в тебе не серце гримотить, а все тіло пульсує?

— Ні. Бене, ти?

— Е-е-е, що нам треба в туалет… чи це тільки мені треба?

— Як завжди, тільки тобі. Ще припущення будуть?

Ми мовчимо.

— Правильна відповідь: ми всі відчуваємо, що станемо щасливіші, коли заспіваємо а капела «Сонячний опік» [22] «Blister in the Sun», рок-пісня гурту «Violent Femmes». .

І це таки правда. Мені хоч і ведмідь на вухо наступив, горлопаню я не тихіше від інших. Коли пісня закінчується, я кажу:

— Я виявив чудову історію.

Якусь хвилю всі мовчать. Чути тільки, як Дрейдел пожирає асфальт, набираючи швидкості з пагорба. За мить Бен запитує:

— Оцей, еге?

Я киваю.

— Так, — погоджується Радар, — якщо ми не загинемо, історія буде в біса захоплива.

«Атож, якщо ми знайдемо Марго», — думаю я, але нікому не кажу про це. Бен усе-таки вмикає радіо і знаходить якусь рок-станцію з баладами, яким можна підспівувати.

Ми проїхали різними трасами понад тисячу сто миль, і час нарешті з них з’їжджати. По дорозі, яка веде далі на північ, у гори Катскілл, їхати зі швидкістю сімдесят сім миль за годину неможливо. Але це нічого. Радар, наш геніальний стратег, заклав у розрахунки запасні півгодини, не сказавши про це нам. Тут дуже гарно, вже пізній ранок, і незайманий ліс залитий сонцем. У такому світлі навіть ветхі будиночки в ділових районах, які ми проїжджаємо, здаються новенькими.

Ми з Лейсі розповідаємо Бену з Радаром про Марго все, що тільки вдається пригадати, сподіваючись, що це допоможе нам її знайти. Нагадуємо їм, яка вона. І самим собі теж. Вона їздить на сріблястій «хонді-цивік». У неї прямі каштанові коси. Вона любить занедбані будівлі.

— У неї з собою чорний нотатник, — кажу я.

Бен обертається до мене:

— О’кей, К. Якщо побачу в Аґлое дівчину, що викапана Марго, але у неї в руках не буде нотатника , я нічого не робитиму. Це ж найпевніша ознака.

Я тільки відмахуюся. Просто хочу її згадати. Згадати востаннє, сподіваючись побачити її знову.

Знаки обмежують нашу швидкість спочатку до п’ятдесяти п’ятьох миль, потім до сорока п’ятьох, потім до тридцяти п’ятьох миль за годину. Ми переїжджаємо залізничні колії, і ось перед нами Роско. Ми повільно їдемо через центр сонного міста, там є кав’ярня, крамниця одягу, крамничка «Все за один долар» і ще кілька торгових павільйонів, забитих дошками.

Нахилившись уперед, я кажу:

— Марго цілком може бути там.

— Ага, — допускає Бен, — але вдиратися в будівлі я не хочу, чоловіче. Не думаю, що у в’язниці Нью-Йорка мені сподобається.

Мене ж думка оглянути ці будівлі особливо не лякає: мені все місто здається занедбаним. Відчинених закладів немає. Коли ми проїжджаємо центр, дорогу перетинає єдина вулиця, і вздовж неї тягнеться єдиний житловий район Роско, там розташована і початкова школа. Скромні дерев’яні будиночки здаються крихітними у порівнянні з деревами — вони тут високі й ростуть густо.

Ми вибираємося на інше шосе, допустима швидкість поступово зростає, але Радар усе одно їде повільно. Не проїхавши і милі, ми помічаємо, що ліворуч звертає ґрунтівка, але знаку, що це за вулиця, немає.

— Може, це воно, — кажу я.

— Це під’їзна доріжка , — заперечує Бен, але Радар усе одно звертає. Але ґрунтівка і справді видається добре накатаною під’їзною доріжкою. Ліворуч — нескошена трава, заввишки з дерева; я нічого не бачу і хвилююся, що в таких заростях дуже легко сховатися. За хвилю ми впираємося у вікторіанський маєток. Розвертаємося і їдемо назад на шосе, з якого звернули, а потім далі на північ. Шосе переходить у Кет-Голлоу-роуд, ми доїжджаємо до ще однієї ґрунтівки, тільки цього разу вона веде праворуч, до старезної озіяки — такої собі стодоли, дошки якої вже посіріли. По полю з обох боків розкидані великі скатані циліндри сіна, але трава вже знову розрослася. Радар їде не більш як п’ять миль на годину. Ми намагаємося угледіти щось незвичайне — якісь ґанджі в цій сільській ідилії.

— Як ви гадаєте, могло це бути універмагом Аґлое? — запитую я.

— Ця стодола?

— Еге ж.

— Я не знаю, — каже Радар. — Універмаги за тої пори скидалися на стодоли?