Джон Грін - Паперові міста

Марго пригладжує коси, але вони тепер такі короткі, що лиця вже не затуляють.

— Не подобається мені ця стрижка, — озивається раптом вона. — Хотіла змінити імідж, а вийшло безглуздо.

— А мені подобається, — відповідаю я. — Гарно обрамлює обличчя.

— Пробач, що я зустріла вас, як стерво. Ти просто зрозумій… ви ж як з неба впали, я мало не обдзюрилася…

— Ну, могла б так і сказати: «Люди, я через вас мало не обдзюрилася».

— Авжеж, — пирхає вона, — бо саме таку Марго Рот Шпігельман всі знають і люблять.

На мить вона замовкає, а потім каже:

— Даремно я в «Омніпедію» написала. Просто мені здалося, що буде прикольно, якщо це виявлять згодом. Гадала, копи, може, простежать, але буде вже запізно. Адже в «Омніпедії» мільярд сторінок. Я не думала…

— Що?

— Відповідаючи на твоє запитання: я багато думала про тебе. І про Руті. І про батьків. Ну, звісно ж! Так, можливо, я найбільша егоцентристка в історії людства. Але невже ти вважаєш, що я так учинила б, якби не відчувала потреби? — Марго хитає головою.

Тепер вона обертається до мене, ставить лікті на коліна, й у нас починається справжня розмова. На відстані, але нехай хоч так.

— Я просто не вигадала, як мені ще піти, щоб мене назад не затягли.

— Я дуже радий, що ти не померла, — зізнаюся я.

— Я теж, — погоджується Марго. Вона всміхається, і я вперше бачу усмішку, за якою так скучив. — Тому мені й треба було виїхати. Хоч життя і відстійне, воно краще, ніж його протилежність.

У мене дзвонить телефон. Це Бен. Я відповідаю.

— Лейсі хоче з Марго поговорити, — повідомляє він.

Я підходжу до Марго, вручаю телефон їй і залишаюся поруч, а вона сидить згорбившись і слухає. До мене долинає балаканина з динаміка, а потім Марго перебиває:

— Слухай, вибач. Я просто дуже злякалася.

А потім тиша. За хвилю знову чується голос Лейсі, Марго сміється, щось відповідає. Я думаю, що треба дати їм поспілкуватися наодинці, й починаю оглядати стодолу. У протилежному кутку біля стіни Марго облаштувала ліжко — чотири в’язанки сіна, а на них — надувний помаранчевий матрац. На окремій в’язанці лежить охайний стос одягу. Є зубна щітка і паста, велика пластянка. Це все стоїть на книжках: Сільвія Плат, «Бойня номер п’ять» Курта Воннегута. Неймовірне поєднання порядного міщанства і моторошного занепаду. Але з іншого боку, так само неймовірним мені здається і те, як багато часу я витратив, уявляючи, що Марго живе якось інакше.

— Вони в мотелі в парку. Лейс веліла передати тобі, що вони вранці повертаються, незалежно від того, їдеш ти чи ні,— лунає ззаду голос Марго.

І коли я чую це «ти» там, де має бути «ми», я вперше замислююся про те, що буде далі.

— Мені майже всього вистачає,— каже вона, зупиняючись поруч зі мною. — Тут надворі є туалет, але він трохи занедбаний, тому я їжджу на стоянку для вантажівок на схід від Роско. Там є і душова, у жіночій кабінці досить чисто, бо далекобійниць не так багато. Інтернет є теж. Тут у мене наче домівка, а стоянка — дача.

Я сміюся. Марго проходить далі й опускається навколішки, шукає щось у в’язанках сіна. За хвилю дістає ліхтарика і пластмасовий тонкий квадратик.

— Оце і все, що я купила за місяць, якщо не рахувати харчів і бензину. Витратила всього три сотні.

Я беру той квадратик до рук і бачу, що це програвач на батарейках.

— Я прихопила з дому кілька альбомів, — розповідає Марго. — Але в місті, звісно, ще куплю.

— У місті?

— Ага. Я ж сьогодні в Нью-Йорк їду. У «Омніпедії» про це написано. Розпочинаю справжню подорож. Спочатку я збиралася цього дня виїхати з Орландо — хотіла все ж таки отримати атестат, потім улаштувати традиційну випускну ніч, а наступного ранку вшитися. Але стало вже геть нестерпно. Я реально зрозуміла, що навіть години зайвої не витерплю. Дізнавшись про Джейса, я подумала: у мене ж усе сплановано, просто дату поміняю. Але мені дуже шкода, що я вас налякала. Я намагалася зробити так, щоб ви не хвилювалися, але останні години минули в такому поспіху! Не найкраща то була моя операція.

Але мене план її втечі й залишені сліди дуже вразили. Ще більше мене здивувало зізнання, що в початковому плані був присутній я.

— Може, ти мені поясниш, — прошу я, намагаючись усміхнутися. — Мені, розумієш, трохи цікаво. Що у тебе було сплановано, а що ні? Чому ти залишила мені вказівки, чому взагалі втекла, все таке.

— Гм, о’кей. Але доведеться почати здалеку, розповісти передісторію.

Марго підводиться, я йду за нею слід у слід — вона легко і спритно обходить гнилі мостини підлоги. Ми повертаємося до її «кабінету», вона лізе в наплічник і дістає свій чорний нотатник. Сідає на підлогу, схрестивши ноги, і поплескує долонею поруч. Я сідаю. Марго постукує по згорненому нотатнику.