Джон Грін - Паперові міста

— Це пиво!

— Що?

— Все пиво розбилося, — пояснює він, показуючи на розтрощений кулер, з якого біжить пінява рідина.

Ми намагаємося нагукати Бена, але він нас не чує, бо дуже зайнятий: «ЗАРАЗ ВИБУХНЕ», — репетує він, щодуху втікаючи лукою. Мантія розмаялася, аж видно кістляву дупу.

Розвернувшись, я дивлюся на дорогу — і чую шум авта, що наближається. Біла тварюка і її плямиста подруга успішно дошкандибали до протилежного узбіччя, їм геть байдуже. Потім я бачу, що мінівен уперся в тин.

Поки я оцінюю ушкодження, Бен нарешті повертається до нас. Ми добряче кресонули об тин — на дверях така велика подряпина, що як придивлятися, то можна крізь неї побачити, що діється всередині мінівена. Але все інше збереглося бездоганно. Більше вм’ятин немає. Шибки не луснули. Шини не охляли. Я йду до задніх дверцят, щоб зачинити їх, а вміст двохсот десяти розбитих пляшок і досі піниться. До мене підходить Лейсі й обіймає однією рукою. Ми разом дивимося на пінявий струмок, що біжить у рів.

— Що сталося? — запитує вона.

Я розповідаю: ми вже були загинули, аж тут Бену вдалося вивернути куди треба, наче геніальна автомобільна балерина.

Бен з Радаром залізли під мінівен. Жоден з них на моторах не розуміється, але, напевно, це підвищує їхню самооцінку. З-під машини визирає краєчок мантії і голі стегна.

— Старий, — кричить Радар, — на вигляд тут усе гаразд!

— Радаре, — відповідаю я, — машина розвернулася разів з вісім, гаразд усе бути просто не може.

— Але здається , що все гаразд, — мовить він.

— Гей, — кажу я, хапаючи Бена за кросівки. — Вилазь.

Він поспішно викочується, я подаю йому руку, допомагаючи звестися. Руки у нього чорні. Коли він спинається на ноги, я його обіймаю. Якби я не кинув кермо, а він не відреагував так швидко, я загинув би.

— Дякую, — кажу я, з перебільшеним захватом ляскаючи його по спині.— Я ніколи в житті не бачив, щоб так добре керували автом з пасажирського місця.

Він брудною долонею поплескує мене по цілій щоці.

— Я це заради себе зробив, — відповідає він. — Повір мені, про тебе я взагалі не згадав.

— Я про тебе теж, — сміюся я.

Бен дивиться на мене, його вуста готові розпливтися в усмішці, а потім він додає:

— А корова здоровецька була! Радше сухопутний кит, ніж корова.

Я регочу.

Тут з-під авта вилазить Радар.

— Старий, я реально думаю, що все гаразд. Ну, ми згаяли хвилин зо п’ять. Не доведеться навіть гнати набагато швидше, ніж раніше.

Лейсі дивиться на спідометр, стиснувши губи.

— Що думаєш? — запитую я у неї.

— Їдьмо, — каже вона.

— Їдьмо, — підтримує Радар.

Бен надуває щоки і гучно видихає:

— Я схильний піддаватися зовнішньому тиску, тож я кажу: їдьмо.

— Їдьмо, — повторюю і я. — Але я, чорт забирай, за кермо більше не сяду.

Бен бере в мене ключі. Ми залазимо в мінівен. Радар показує нам, як ліпше виїхати нагору по узбіччю назад на трасу. До Аґлое п’ятсот сорок дві милі.

Кожні кілька хвилин Радар повторює:

— Люди, а пам’ятаєте, як ми одного разу мало не загинули, а потім Бен схопив кермо й об’їхав цю здоровецьку кляту корову, і ми закрутилися, як карусель у «Світі Диснея», але вціліли?

Лейсі кладе руку Бену на коліно і каже:

— Ти ж герой , ти це розумієш? За таке медалі дають!

— Я вже сказав, але повторюю ще раз: я ні про кого з вас не думав. Я. Власну. Дупу. Рятував.

— Брехунець. Чудовий герой-брехунець, — каже вона і цмокає його в щоку.

— Гей, люди, — каже Радар, — а пам’ятаєте, як я спав на задньому сидінні, пристебнутий двома пасками, аж двері відчиняються, все пиво розбите, а на мені жодної подряпини? Як таке взагалі можливо?

— Пограймо в метафізичну версію «Я виявив», — пропонує Лейсі.— Я виявила серце справжнього героя, серце, яке б’ється не задля самого себе, а задля всього людства.

— Я НЕ ВДАЮ СКРОМНОГО. Я ПРОСТО ПОМЕРТИ НЕ ХОТІВ! — вигукує Бен.

— Люди, а ви пам’ятаєте, як одного разу в мінівені, хвилин двадцять тому, ми дивом не загинули?

Коли минає перший шок, ми починаємо наводити лад. Намагаємося зібрати осколки «Bluefin» на папірець, а потім у торбу, щоб викинути, коли буде нагода. Ковролін тепер просякнутий липкою сумішшю «Mountain Dew», «Bluefin» і дієтичної коли, і ми вимокуємо його тими кількома серветками, які вдалося знайти. Машину потім доведеться, щонайменше, як слід помити, але до Аґлое ми це зробити не встигнемо. Радар пошукав у інтернеті запасні дверцята для моєї моделі: триста доларів плюс фарбування. Поїздка виходить недешева, але я зможу влітку працювати у тата в конторі й усе відшкодую; так чи так, за Марго це викуп невеликий.