Джон Грін - Паперові міста

— Він закінчував школу, коли ми тільки на пер…

Але я махнув рукою. Це не мало значення.

Радар знав, що мало значення. Він негайно взявся до календаря.

— По-моєму, на травневому аркуші нічого не записували, — сказав він. — Аркуші доволі тонкі, відбитків я не бачу. Але напевне сказати важко.

І заходився шукати щось іще. Судячи зі світла ліхтариків, Бен з Лейсі пірнули в «тролячу нору». А я лишився в конторі, уявляючи Марго. Подумки бачив, як вона їздить усілякими занедбаними будівлями разом з отими хлопцями, старшими за неї на чотири роки. Таку Марго я знав. А от всередині цих будівель вона виявляється не такою Марго, якою я завжди її бачив. Поки всі оглядають територію, фотографують і гасають з кінця в кінець, вона сидить на підлозі й пише.

Раптом з іншої кімнати пролунав Бенів голос:

— К.! Тут є дещо!

Втерши піт з обличчя обома рукавами, я підвівся, спираючись на стіл Марго. Потім дійшов до стіни, пірнув у «тролячу нору» і рушив на світло трьох ліхтариків, які обмацували стіну над згорнутим килимом.

— Поглянь, — зронив Бен, малюючи світлом квадрат на стіні.— Це ті дірочки, про які ти казав?

— Ага…

— Напевно, тут висіли якісь нагадування. Судячи з відстані між дірками, це могли бути листівки або світлини. А потім, напевно, вона забрала їх із собою, — мовив Бен.

— Так, можливо, — погодився я. — Ото якби знайти нотатник, про який говорив Гас!

— Еге ж, коли він про це сказав, я його згадала, — озвалася Лейсі; в світлі свого ліхтарика я бачив тільки її ноги. — Вона завжди носила з собою нотатник. Я, щоправда, жодного разу не бачила, щоб вона в ньому щось писала, думала, що це щоденник абощо. Господи, я навіть не поцікавилася жодного разу. На Гаса розлютилася, хоч він їй навіть другом не був. А сама я її хіба про щось питала?

— Вона все одно тобі не розповіла б, — мовив я. Нечесно було приховувати, що Марго і сама постаралася для створення ореолу таємничості навколо себе.

Ми вешталися там ще з годину, і, коли я вже впевнився, що ми приїхали сюди даремно, промінь мого ліхтаря впав на рекламні брошурки, з яких був складений картковий будиночок, що його ми бачили ще під час першого візиту. Одна з брошур була про «Маєтності Гроувпойнт». Затамувавши подих, я почав роздивлятися й інші. Потім побіг до свого наплічника і повернувся з ручкою і блокнотом, куди записав назви всіх присілків. Один я впізнав одразу: «Ферми Кольє» — присілок з мого переліку, в якому я ще не побував. Потім поклав блокнот у наплічник. Можете вважати мене егоїстом, але я хотів відшукати Марго сам-один.

У п’ятницю, щойно мама повернулася з роботи, я сказав їй, що ми з Радаром їдемо на концерт, а сам подався в округ Семінол — саме там розташувалися «Ферми Кольє». Всі інші присілки зі списку цікавості не викликали — майже всі вони містилися на північ від центру, на давно обжитій території.

Мені вдалося помітити з’їзд на «Ферми Кольє» лише тому, що я вже став фахівцем з ґрунтівок. Але «Ферми Кольє» виявилися зовсім не схожими на недосілки, які я бачив досі: там усе так позаростало, ніби мешканці пішли геть років п’ятдесят тому. Я не міг зрозуміти, чи то цей присілок просто давніший за інші, чи то рослинність тут густіша, бо він у заболоченій низині. Незабаром ґрунтівкою стало неможливо їхати.

Тоді я виліз із машини й далі пішов пішки. Височенна трава лоскотала гомілки, а кросівки грузли в багнюці. Мені залишалося тільки сподіватися, що Марго поставила намет десь на пагорку, щоб не підтоплювала дощівка. Йшов я повільно, тому що тут було на що подивитися й було де сховатися і тому що поміж цим недосілком і торгівельним центром простежувався певний зв’язок. До того ж по тій багнюці йти можна було тільки повільно, тож я й не квапився, уважно роздивляючись, де б тут могла замешкати людина. Наприкінці вулиці я побачив на землі картонну коробку, на мить мені здалося, що саме в такій були батончики, які я знайшов у торгівельному центрі. Аж ні — коробка була від пива у бляшанках. Я поплентався назад до мінівена, а потім подався на північ, в «Сосняк Доган».

Добиватися туди довелося майже годину, і я вже під’їжджав до Національного лісу Окала, який навіть не входить у муніципалітет Орландо. Лишалося кілька миль, аж подзвонив Бен.

— Як справи?

— Ти по паперових містах їздиш? — запитав він.

— Ага. До останнього в переліку вже майже дістався. І нічого ще не знайшов.

— Слухай, братан, Радаровим батькам довелося нагально поїхати.