Джон Грін - Паперові міста

— Все гаразд? — поцікавивсь я. Радарові бабуся з дідусем були старенькі й жили в будинку для літніх у Маямі.

— Так, уяви, пам’ятаєш того чолов’ягу з Пітсбурга, у якого друга за розміром колекція чорних Санта-Клаусів?

— Та й що?

— Він щойно ґиґнув.

— Ти жартуєш!

— Братан, як я можу жартувати про передчасну кончину колекціонерів чорних Санта-Клаусів? У нього була аневризма, й отож нині Радарові батьки летять у Пенсільванію, щоб викупити всю його колекцію. Тож ми тут декого запросили.

— Хто це «ми»?

— Ти, я і Радар. У нас вечірка.

— Ну, не знаю.

По паузі Бен урочисто звернувся до мене на ім’я.

— Квентине, — сказав він, — я знаю, що ти хочеш відшукати Марго. Я розумію, що вона тобі найдорожча. І все це круто. Але школа закінчується, ну, за тиждень. Я не прошу тебе облишити пошуки. Я прошу тебе прийти на вечірку, яку влаштовують твої найкращі друзі, з якими ти знайомий уже півжиття. Кілька годин потусити з нами, попиваючи солоденьку слабоалкоголку, як слухняна дівчинка, а потім ще кілька годин відригувати через носа. А потім далі їздитимеш по своїх занедбаних присілках.

Мені не дуже сподобалося, що Бен вважає, ніби друзі зараз важливіші, ніж Марго, адже друзі на місці, а вона зникла. Але такий уже Бен, як і казав Радар. А мені після «Сосняку Логан» все одно вже нема куди податися.

— Я останнє місце огляну і приїду.

Оскільки «Сосняк Логан» був останнім недосілком у центральній Флориді — принаймні з тих, про які я знав, — я покладав на нього великі надії. Але, пройшовши єдиною глухою вулицею з ліхтарем, я не побачив ні намету, ні багаття, ні обгорток від харчів, ні будь-яких інших ознак життя. У тому числі й ніяких ознак Марго. В кінці вулиці я помітив у землі один-єдиний бетонний фундамент. Але на фундаменті не було нічого збудовано — просто лишилася дірка в землі, наче роззявлений рот мерця, а довкола — густі кущі шипшини і трава по пояс. Якщо Марго хотіла, щоб я все це побачив, то я побачив, але так і не второпав нащо. І якщо Марго поїхала в якийсь недосілок з наміром ніколи не повертатися, виходить, вона знала таке місце, в яке мої пошуки мене так і не завели.

Назад у Джеферсон-парк я дістався за півтори години. Залишив мінівен удома, переодягнувся в теніску і єдині пристойні джинси й пішов по Джеферсон-вей до Джеферсон-корт, а потім звернув на Джеферсон-роуд. На вулиці Радара — Джеферсон-плейс — уже стояло кілька авт, хоча була ще тільки восьма сорок п’ять.

Коли я відчинив двері, мене зустрів Радар з купою чорних гіпсових Санта-Клаусів у руках.

— Мушу всіх гарних прибрати, — пояснив він. — А то ще розіб’ємо, не дай Боже.

— Допомогти? — запропонував я. Радар показав на вітальню, де на столиках, що стояли обабіч канапи, красувалося кілька наборів розкритих матрьошок у вигляді чорношкірих Санта-Клаусів. Збираючи їх, я не міг не звернути уваги на те, що вони все ж таки гарні — всі розфарбовані вручну і дуже ретельно змальовані. Але Радарові я про це не став говорити, боявся, що він може забити мене до смерті лампою у вигляді чорного Санта-Клауса, яка стояла у вітальні.

Потім я одніс матрьошок у гостьову спальню, де Радар охайно сховав їх до шафи.

— Знаєш, коли бачиш їх усіх разом, починаєш замислюватися, як це така ідея спала комусь на думку.

— Авжеж, — закотив Радар очі,— я про цю кляту ідею щоранку думаю, поїдаючи пластівці ложкою у вигляді чорного Санти.

Мені на плече лягла чиясь долоня. Виявилося, що це Бен, який так притупував ногами, ніби йому нагально треба в туалет абощо.

— Ми поцілувалися. Ну, тобто вона мене поцілувала. Хвилин десять тому. На ліжку твоїх батьків.

— Яка гидота, — відказав Радар. — Досить лизатися на ліжку моїх батьків!

— Ого, а я думав, це вже пройдений етап, — сказав я. — Ти ж такий спритний з дівками!

— Заткайся, братан. Я в паніці,— зізнався він, дивлячись на мене божевільними очима. — По-моєму, у мене не дуже добре виходить.

— Що?

— Цілуватися. Ну, вона ж за ці роки цілувалася набагато більше, ніж я. І я не хочу, щоб вона в мені розчарувалася через це і кинула… Дівчата тебе обожнюють, — звернувся він до мене, що могло бути правдою лише в тому разі, якщо йшлося про дівчат з нашого шкільного марш-оркестру. — Братан, дай пораду!

Мені ох як кортіло пригадати йому всі його нескінченні вихвалки про те, як він порає різноманітні тіла, та я лише сказав:

— Наскільки я розумію, головних правил двоє: 1) нічого не кусай без дозволу; і 2) людський язик — це як васабі: гостра приправа, тож не можна переборщити.