Джон Грін - Паперові міста

Я думав про мапи: коли я був маленький, то часом роздивлявся атласи, і поглянути на інші краї мені було достатньо, щоб почало здаватися, ніби я сам там побував… Ось що мені треба було робити! Слід було постаратися почути й уявити шлях Марго на мапі.

Але хіба я не намагався? Я подивився на роздруковані мапи, що висіли над комп’ютером. Я силкувався прорахувати можливі маршрути її подорожей, але ж навіть у траві можна стільки всього розгледіти, а в Марго — ще більше. Знайти її на мапі неможливо. Територія занадто велика, а вона — занадто маленька. Ці мапи… я не просто згаяв на них час, ні, вони були матеріальним підтвердженням безплідності моїх пошуків, моєї цілковитої нездатності відростити такі долоні, що вкрили б увесь суходіл.

Підвівшись, я зірвав зі стіни роздруківки, шпильки вилетіли і впали на підлогу. Я зім’яв аркуші й кинув у кошик до сміття. Потім здуру наступив на шпильку, і хоча я втомився і був дуже злий, бо не міг більше нічого вигадати й уже не мав куди їхати на пошуки, мені довелося зібрати всі ті шпильки, щоб пізніше знову не наступити. Мені хотілося лупити кулаками по стіні, а довелося збирати ці чортові шпильки. Тоді я підійшов до ліжка і, зціпивши зуби, почав гамселити кулаками подушку.

Знову спробував читати Вітмена, але, застрявши поміж текстом і думками про Марго, вирішив, що на сьогодні вже достатньо голий, тож відклав книжку. Вставати і вимикати світло мені було ліньки. Я втупився у стіну, час від час кліпаючи, й очі дедалі довше залишалися заплющені. А розліплюючи їх знову, я бачив те місце, де висіли мапи — чотири дірочки утворюють прямокутник, усередині якого ще кілька випадкових дірочок. А я вже бачив схожий узор. У порожній кімнаті, над згорнутим килимом.

Там колись була мапа. Зі шпильками.

У суботу я прокинувся удосвіта, ще до сьомої. Як на диво, Радар був у мережі.

К-ВОСКРЕСЛИЙ:Я був певен, що ти спиш.

ОМНІПЕДИСТ96:Ні, чоловіче. Я з шостої на ногах, дописую статтю про одного поп-співака з Малайзії. Але Анжела ще в ліжку.

К-ВОСКРЕСЛИЙ:Ого, вона в тебе залишилася?

ОМНІПЕДИСТ96:Так, але моя цнота ще не постраждала. А от після вручення атестатів… можливо.

К-ВОСКРЕСЛИЙ:Слухай, мене вчора ввечері осяяло… Про дірочки в стіні в тому торгівельному центрі — може, там висіла мапа з позначками?

ОМНІПЕДИСТ96:Типу маршрут.

К-ВОСКРЕСЛИЙ:Саме так.

ОМНІПЕДИСТ96:Хочеш поїхати? Але мені треба дочекатися, коли Анжела встане.

К-ВОСКРЕСЛИЙ:Гаразд.

Радар передзвонив о десятій. Я заїхав по нього, потім ми рушили до Бена, вирішивши, що на ноги його зможе підняти тільки несподівана атака. Проте коли ми заспівали йому «Сонечко моє» під вікном, він, відчинивши вікно, плюнув на нас.

— До обіду я нічого не робитиму, — поважно заявив він.

Тож ми поїхали вдвох з Радаром. Він трохи розповів про Анжелу і про те, як вона йому подобається, як безглуздо закохатися всього за кілька місяців до того, як треба буде роз’їжджатися по коледжах, але мені було важко зосередитися. Я хотів побачити місця на мапі, які позначила Марго. Хотів увіткнути в стіну шпильки.

Ми увійшли через іпотечну контору, пробігли через бібліотеку, ненадовго зупинилися біля стіни з дірочками, а потім пішли в сувенірну крамницю. Мені тут уже не було страшно. Побувавши в кожній кімнаті й переконавшись, що нікого, крім нас, в будівлі немає, я почувся так само впевнено, як удома. Під вітриною я знайшов коробку з мапами і рекламними брошурами, в якій порпався тієї ночі, коли всі були на балу. Я поставив її на розбитій вітрині. Радар узявся до первинного відсіву, відбираючи всі мапи, які я потім розгортав і шукав дірочки.

Ми вже майже дісталися самого дна, коли Радар витягнув чорно-білу брошуру під назвою «П’ять тисяч американських міст». Вона була видана компанією «Ессо» в 1972 році. Обережно розгортаючи мапу, я помітив у куточку дірочку.

— Це вона, — зронив я. Папір був надірваний: її, напевно, здерли зі стіни. Це була вже стара, жовтувата мапа Сполучених Штатів, завбільшки така, як ото вішають у школі. Я вирішив, що Марго не хотіла робити з неї вказівку — до них у неї була дуже сувора вимога: всі вони лише заплутували шукача. Тобто якимось чином нам вдалося знайти те, що вона не планувала нам показувати, і, збагнувши, що вона цього не планувала, я знову замислився над тим, як багато вона запланувала. Може, цим вона тут і займалася в темряві й тиші. Мандрувала, байдикуючи як ото Вітмен, готуючись до втечі.