Джон Грін - Паперові міста

Раптом у Бена в очах спалахнув справжній жах. Я скривився і запитав:

— Вона у мене за спиною стоїть, еге?

— «Людський язик — це як васабі», — передражнила Лейсі дебільним басом, і я подумав, що на мій голос це не схоже. Я розвернувся.

— Я вважаю, що Бенів язик — як захисний крем від сонця, — заперечила Лейсі.— Корисний для здоров’я і може застосовуватися в необмежених кількостях.

— Мене просто вивернуло, — повідомив Радар.

— Лейсі, мені жити більше не хочеться, — додав я.

— Хутчій забути би почуте! — сказав Радар.

— Сама ідея настільки образлива, що словосполучення «язик Бена Старлінга» заборонили на телебаченні,— провадив я.

— А порушників або садять на десять років у в’язницю, або вилизують язиком Бена Старлінга, — закінчив Радар.

— І всі…— почав я.

— …воліють… — продовжив Радар з посмішкою.

— …потрапити до в’язниці,— скінчили ми разом.

І тут Лейсі поцілувала Бена просто у нас на очах.

— О Боже, — зронив Радар, затуляючись руками. — Боже, я осліп. Осліп!

— Припиніть, будь ласка, — сказав я. — Ви засмучуєте чорних Санта-Клаусів!

Вечірка відбувалася у вітальні на другому поверсі, де помістилося двадцять душ. Я притулився до стіни, і голова моя опинилася за декілька дюймів од портрета чорношкірого Санта-Клауса, намальованого на оксамиті. У Радара був отакий, знаєте, секційний диван, і всі розсілися на ньому. В кулері, що стояв біля телевізора, охолоджувалося пиво, але ніхто не пив. Усі просто розповідали якісь історії один про одного. Майже все це я чув і раніше: про поїздки оркестру в табір, про Бена Старлінга, про перші поцілунки, — але ж Лейсі їх не чула, та й були вони досить цікаві. Я майже весь час мовчав, аж Бен спитав:

— К., як ми підемо на вручення атестатів?

— Голими під мантією, — пирхнув я.

— Так! — і Бен зробив ковток газованки.

— Я навіть одягу з собою не братиму! — сказав Радар.

— Я теж! К., присягнися, що й ти одягу не братимеш.

— Присягаюся, — посміхнувся я.

— Я теж хочу! — заявив наш приятель Френк. І за ним ще купа хлопців підтяглася. Дівчата чомусь ентузіазму не виявили.

— Твоє небажання приєднатися до нас, — сказав Радар Анжелі,— змушує мене засумніватися в глибинних засадах нашого кохання.

— Ти не розумієш, — мовила Лейсі.— Справа не в тому, що ми боїмося. А в тому, що ми вже обрали сукні!

— Саме так, — вказала рукою Анжела на Лейсі.— А ви ліпше сподівайтеся, що вітру не буде.

— Я навпаки сподіваюся, що буде, — заперечив Бен. — Найбільшим яйцям на світі свіже повітря корисне.

Лейсі від сорому затулила обличчя долонями.

— Важкий ти бойфренд, — сказала вона. — Вартісний, але важкий.

Ми зареготалися.

Це мені в моїх друзях і подобалося: вони просто сиділи і розповідали всілякі історії. Історії-вікна та історії-дзеркала. А я просто слухав: те, що було в мене на думці, нікого не розважить.

Я, звісно ж, не міг не думати про те, що школа кінчається і все таке. Мені подобалося стояти трохи осторонь і спостерігати за всіма — було в цьому щось смутне, але мене це не бентежило, я просто слухав, а журба і радість кружляли навколо мене, посилюючи одна одну. І мені здавалося, що груди просто розриваються, але почуття це було не таке вже й неприємне.

Пішов додому я незадовго до опівночі. Хтось іще лишався, але ж у мене починалася «комендантська година», та й зоставатися не дуже хотілося. Мама дрімала на канапі, але, угледівши мене, підвелася.

— Добре повеселився?

— Ага, — відказав я. — Було класно.

— Ти теж класний, — з посмішкою сказала вона. Мене така сентиментальність навіть розсмішила, але я промовчав. Мама підвелася, пригорнула мене до себе і поцілувала в щоку. — Мені дуже подобається бути твоєю мамою, — сказала вона.

— Спасибі.

Я вклався у ліжко з книжкою Вітмена, розгорнувши її в тому місці, яке мені подобалося — де він слухає оперу і людей.

Послухавши, він пише: «Я мов голий… під лютим і отруйним градом». Просто бездоганно, думав я: ти слухаєш людей, щоб уявити, які вони, які лихі й добрі речі вони чинять з собою та з іншими, але зрештою це ти виявляєшся мов голий, а не ті, кого ти слухав.

Коли я ходив по отих недосілках, намагаючись почути Марго, про себе самого я зрозумів набагато більше, ніж про Марго Рот Шпігельман. За кілька сторінок — протягом яких поет слухає, мов голий, — Вітмен переходить до подорожей, які можливі в його уяві, він перелічує місця, в які може потрапити, лежачи у траві. «Я долонями вкриваю весь суходіл», — каже він.