Джон Грін - Паперові міста

— Гаразд, досить, — нарешті мовила мама. — Квентине, ти як день провів?

— Чудово, — відказав я. — До іспитів готувався.

— Я повірити не можу, що пішов останній тиждень навчання, — сказав тато. — А здається, наче тільки вчора…

— Так, — погодилася мама.

Щось у мені заволало: «ОБЕРЕЖНО-НАПАД-НОСТАЛЬГІЇ-ОБЕРЕЖНО-ОБЕРЕЖНО-ОБЕРЕЖНО». Ні, мої батьки — чудові люди, але вони схильні до нападів жахливої сентиментальності.

— Ми тобою так пишаємося, — сказала мама. — Але, Боже, ми ж восени так сумуватимемо за тобою!

— Ну, не варто квапитися. Може, я ще провалю англійську.

Мама засміялася, а тоді мовила:

— До речі, вгадай, кого я вчора бачила? Бетті Парсон. Вона сказала, що Чак поїде вчитися до Університету Джорджії. Я за нього рада, він завжди так старався!

— Та виродок він, — сказав я.

— Ну, — відказав тато, — він хуліган. З поведінкою справи невтішні.

Це теж характерна риса моїх батьків: вони нікого виродками не вважають. Тобто вони думають, що людина не лайно, а просто з нею щось негаразд: соціофобія, межовий розлад особистості абощо.

— Так, — підхопила мама, — у Чака складнощі з навчанням. У нього є проблеми, як і у всіх людей. Я розумію, що тобі отак на однолітків дивитися складно, та коли підростеш, почнеш сприймати всіх — хороших хлопців, поганих хлопців, всяких хлопців — просто як людей. Усі вони — просто люди, і заслуговують на те, щоб їхні інтереси враховувалися. Всі вони різною мірою хворі, невротики, всі перебувають на різних етапах самопізнання. Але, ти знаєш, Бетті мені подобається, і я завжди покладала надії на Чака. Тож добре, що він поїде в коледж, хіба ні?

— Чесно кажучи, мамо, мені до нього взагалі байдуже.

Я от тільки не міг зрозуміти: якщо кожна людина — особистість, чому тоді мама з татом так ненавидять ізраїльських і палестинських політиків? Про них вони як про людей не говорять.

Тато поклав виделку і подивився на мене.

— Що довше я працюю, то більше переконуюся, що людям не вистачає добрих дзеркал. Людині дуже важко показати нам, який вигляд ми маємо збоку, а нам непросто показати, якими почуваємося ми зсередини.

— Це дуже зворушливо, — сказала мама. Мені було приємно, що у них такі гарні стосунки. — Але ж справа ще й у тому, що на якомусь глибинному рівні нам складно зрозуміти, що інші — такі ж люди, як і ми. Ми або ідеалізуємо їх, як богів, або опускаємо, як тварин.

— Щира правда. Самосвідомість і вікна не дає розчинити. Напевно, в такому ключі я це питання ніколи не розглядав.

А я сидів і слухав. І чув щось про Марго, і про вікна, і про дзеркала. Чак Парсон — особистість. Як і я. І Марго Рот Шпігельман — особистість. А я про неї так раніше й не думав. Весь цей час — навіть за десять років до того, як вона втекла, — я будував образ Марго, не слухаючи її, не знаючи, що її вікно так само зачинене, як і моє. Тому я не міг уявити, що вона — така сама людина, як і я, і теж може боятися, може почуватися самотньою у натовпі, може соромитися своєї колекції платівок, бо це занадто особисте. Людина, яка читає путівники, щоб утекти від життя в тому місті, куди багато хто тікає з інших міст. Людина, з якою ніхто ніколи не розмовляв по-справжньому — адже ніхто ніколи не бачив у ній людину.

І я відразу зрозумів, як Марго Рот Шпігельман почувалася тоді, коли була Марго Рот Шпігельман: вона почувалася спустошеною. Вона почувалася так, ніби оточена височенною стіною, якій немає кінця-краю. Я уявив, як вона спить на килимі, а над нею — крихітний клаптик зоряного неба. Може, Марго там було комфортно, тому що Марго як особистість завжди жила саме так: у кімнаті, куди ніхто не заходить, де вікна завжди наглухо зачинені, а світло падає тільки крізь дірки у стелі.

Так, я завжди робив одну засадничу помилку — і, по суті, вона вела мене до омани: насправді Марго — не диво. І не пригода. І не вишукана коштовність. Вона просто дівчина.

Час і так спливав повільно, а у вівторок, ніби відчуваючи, що я незабаром дійду до розгадки, він вирішив і геть зупинитися. Ми домовилися, що після школи всі разом поїдемо в торгівельний центр. Коли продзвенів дзвоник, сповіщаючи про закінчення англійської, я кинувся сходами вниз і вже в дверях збагнув, що ми зможемо поїхати тільки після репетиції. Тож я сів у репетиційній і дістав з рюкзака загорнуту в серветку піцу, яка залишилася з обіду. Коли я з’їв трохи, до мене підсіла Лейсі Пембертон. Я запропонував їй шматочок. Вона відмовилася.

Розмовляли ми, природно, про Марго. Це була наша спільна рана.