Джон Грін - Паперові міста

— Я навіть не знав, що ти все це робиш, — сказав я.

— Авжеж. Чиню так, як хотів би, щоб чинили для мене. Тобто ми з Марго друзями не були, але ж вона заслуговує, щоб її знайшли, згоден?

— Якщо тільки вона не ховається навмисне.

— Може й таке бути… Поки ще різні варіанти допустимі.

Я кивнув.

— Ну… о’кей, — провадив Радар. — А тепер мозковий штурм відеогри?

— Та щось я не в гуморі.

— То, може, Бену зателефонуємо?

— Ні, він — виродок.

— Ну, звісно, — Радар скоса подивився на мене. — Знаєш, у чому твоя проблема, Квентине? Ти чекаєш від людей, що вони не будуть собою. Я теж міг би лютувати, наприклад, через те, що ти непунктуальний, або що ти нічим не цікавишся, крім Марго Рот Шпігельман, або що ти жодного разу не запитав, як у мене справи з Анжелою, — але мені байдуже, чоловіче, тому що ти — це ти. У моїх батьків тонна чорних Санта-Клаусів, але нічого не вдієш. Просто у мене такі батьки. А я так схиблений на своєму веб-довіднику, що іноді до телефону не підходжу, навіть коли телефонують друзі чи моя дівчина. І це теж нормально. Я такий. Я ж тобі все одно подобаюсь. І ти мені подобаєшся. Ти кумедний, розумний, і хоч запізнюєшся, але ж приходиш.

— Спасибі.

— Та я не похвалити тебе хотів! Я ось про що: досить думати, що Бен стане таким, як ти, а йому досить думати, що ти станеш, як він, і охолоньте вже.

— Гаразд, — нарешті погодився я і подзвонив Бену. Новина про те, що у мене вдома Радар і можна погратися у відеоігри, відразу ж вилікувала його від похмілля.

— Ну, — сказав я, повісивши слухавку, — а Анжела як?

Радар засміявся.

— Чоловіче, вона класна. Реально класна. Спасибі, що запитав.

— Досі цнотливий?

— Я про таке не розпатякую. Але так і є. А, і ще сьогодні вранці у нас була перша сварка. Ми снідали в кав’ярні, і вона завела про те, які у нас круті Санта-Клауси. Мовляв, мої батьки — молодці, що збирають їх, бо дуже важливо, щоб люди не думали, ніби всі важливі постаті в нашій культурі, такі як Бог і Санта-Клаус, — білі. І, мовляв, чорний Санта підтримує всю афроамериканську громаду.

— Ну, я взагалі-то з нею згоден, — мовив я.

— Та воно так, думка хороша, але все це дурня. Мої батьки не підкреслюють, що Санта — чорний, вони, навпаки, намагаються скупити їх усіх і заховати в нашому будинку. У Пітсбурзі живе чолов’яга, у якого колекція тільки трохи менша від нашої, і вони хочуть її у нього викупити.

Тут пролунав голос Бена. Певне, він стояв у дверях уже кілька хвилин.

— Радаре, те, що ти досі не зміг взути таку любу кицю, — це найбільша гуманітарна трагедія нашого часу.

— Бене, ти як? — запитав я.

— Спасибі, що підвіз уночі, братан.

Хоча до випускних іспитів залишався тиждень, у понеділок я цілий день читав «Пісню про себе». Я хотів з’їздити ще в два недосілки, але Бену потрібне було авто. А в поемі я вже шукав не так натяків, як саму Марго. Цього разу я добився до середини, а потім знову запнувся на шматку, який перечитував-перечитував і ніяк не міг зрозуміти.

«Гадаю, довгий час я нічого не робитиму, тільки слухатиму», — пише Вітмен. І потім дві сторінки він слухає: паровий свисток, голоси людей, оперу. Він сидить у траві, слухаючи звуки, що ллються крізь нього. Напевно, і я займався тим самим: дослухався до всіх звуків Марго, навіть до найтихіших, бо перш ніж зрозуміти, треба почути. До цього я Марго, по суті, не чув: от бачив, як вона верещить, а думав, що сміється, — а тепер зрозумів, що моє завдання ось у чому: почути «оперу» Марго навіть з такої величезної відстані.

Я не міг почути саму Марго, але міг слухати те, що колись чула вона. Тому я скачав альбом Вуді Гатрі. Я сидів за комп’ютером, заплющивши очі, упершись ліктями в стіл, і слухав мінорний спів. І в цій незнайомій пісні я намагався виокремити голос, який чув дванадцять днів тому, але вже не впізнавав.

Коли я слухав іншого співака, якого любила Марго, Боба Ділана, прийшла мама.

— Тато буде пізно, — сказала вона, не відчиняючи дверей у мою кімнату. — Зробити бутербродів з індичкою?

— Непогана ідея, — відказав я, а потім знову заплющив очі й повернувся до музики.

Отямився я тільки тоді, коли тато погукав мене вечеряти, а я вже прослухав півтора альбому.

Поки ми їли, батьки розмовляли про близькосхідну політику. Точніше, кричали, хоча і були згодні одне з одним у всьому. Вони кричали, що такий-то — брехун, а такий-то — брехун і злодій, і що всі повинні подати у відставку. Я зосередився на своєму бутерброді, а він був нічогенький: багато кетчупу і підсмаженої цибулі.