Джон Грін - Паперові міста

— Співчуваю, — сказав я. — Бекка просто заздрить.

— Чого їй заздрити? Вона королева балу. У неї Джейс. Тепер вона на місці Марго.

У мене від твердої ванни вже дупа заболіла, і я спробував сісти якось по-іншому. Тепер ми торкалися одне одного колінами.

— Місце Марго ніхто не може зайняти, — сказав я. — А Бецці хочеться мати те, що є в тебе. Ти всім подобаєшся. Всі вважають тебе милішою.

Лейсі сором’язливо всміхнулася.

— Ти думаєш, що я поверхова?

— Загалом, так, — я згадав, як сам стояв під дверима і чекав, коли роздягнеться Бекка. — Але і я теж, — додав я. — Всі такі.

Я частенько мріяв: «От якби в мене було тіло, як у Джейса Вортингтона! Впевнено ходити. Впевнено цілувати».

— Ну, не настільки. Ми от з Беном однаково поверхові. А тобі байдуже, щó про тебе думають.

Це була і правда, і ні.

— На жаль, не зовсім байдуже, — зізнався я.

— Без Марго так недобре, — сказала Лейсі. Вона теж була п’яна, але такі п’яні мені приємні.

— Ага, — погодився я.

— Я хочу, щоб ти мене відвіз туди, — сказала вона. — У торгівельний центр. Бен мені розповів.

— Добре, поїдемо, як захочеш, — відказав я. І розповів, що сьогодні вночі знайшов там лак для нігтів і ковдру.

Лейсі якусь хвилю мовчала, дихаючи через рот. А потім прошепотіла:

— Вона померла…

— Я не знаю, Лейсі. Я те ж саме думав до сьогоднішньої ночі, але тепер не певен цього.

— Вона померла, а ми тут усі…

Я згадав підкреслені рядки з Вітмена: «Як не знає про це ніхто на світі, я задоволений, // І як знають про це усі та кожен, я задоволений». І відказав Лейсі:

— Може, вона так хотіла. Щоб життя тривало.

— На мою Марго це не схоже, — заперечила вона.

І я подумав про свою Марго, про Марго Лейсі, про Марго пані Шпігельман — всі ми дивилися на різні її відображення в кімнаті кривих дзеркал. Я збирався додати щось іще, аж зауважив, що рот у Лейсі розтулився, вона, прихилившись до холодних сірих кахлів на стіні, заснула.

Уже вдруге хтось заходив у вбиральню, коли я все-таки вирішив збудити Лейсі. Була майже п’ята ранку, і мені треба було відвезти Бена додому.

— Лейсі, прокидайся, — сказав я, торкаючись своїм черевиком її капця.

Вона похитала головою.

— Мені подобається, коли мене так називають, — сказала вона. — Ти в курсі, що зараз ти — мій найкращий друг?

— Я схвильований, — відказав я, хоча вона була п’яна, втомлена і казала неправду. — Слухай, ми зараз підемо нагору, і якщо хтось щось про тебе скаже, я захищатиму твою честь.

— Добре, — погодилася вона. Отож ми пішли нагору разом; людей на вечірці вже трохи поменшало, але біля барила ще вешталися бейсболісти разом із Джейсом. Решта вже позасинала — хто в спальниках, хто просто на підлозі; кілька хлопців тулилися на розсувному дивані. Анжела з Радаром лежали разом на кріслі для двох, у Радара звисали ноги. Вони спали.

Коли я вже збирався був спитати хлопців коло барильця, чи не бачили вони Бена, він сам влетів у вітальню. На голові у нього був блакитний дитячий чепчик, а в руках — меч з восьми пивних бляшанок, склеєних, я був подумав, скотчем.

— Я ТЕБЯ БАЧУ! — заревів він, показуючи на мене мечем. — БАЧУ КВЕНТИНА ДЖЕЙКОБСЕНА! Сюди! Навколішки! — горлав він.

— Що? Бене, заспокойся.

— НАВКОЛІШКИ!

Я покірно став навколішки, дивлячись на нього.

Він опустив імпровізованого меча й по черзі торкнувся обох моїх плечей.

— Владою пивного меча, скріпленого суперклеєм, висвячую тебе на мого обраного водія!

— Дякую, — сказав я. — Тільки не наблюй у мінівені.

— ТАК! — заволав він. А коли я спробував підвестися, він пхнув мене рукою-без-пивного-меча, знову постукав мечем по плечу і сказав:

— Владою пивного меча, скріпленого суперклеєм, я вимагаю, щоб на врученні атестатів ти під мантією прийшов голий.

— Що?

— ТАК! Ти, я і Радар! Йдемо голі, тільки мантії. На вручення! Буде нереально круто!

— Авжеж, — сказав я, — ото буде сексі.

— ТАК! — підтвердив Бен. — Присягнися, що ти з нами! Радара я вже змусив присягнутися. РАДАРЕ, ТИ Ж ПРИСЯГНУВСЯ?

Радар трохи обернув голову і розплющив очі.

— Еге ж, — буркнув він.

— Ну, то і я присягаюся, — сказав я.

— ТАК! — Бен тут обернувся до Лейсі: — Я тебе люблю.

— Я тебе теж, Бене.

— Ні, я тебе кохаю. Не по-братньому і не подружньому. Я кохаю тебе, як реально п’яний хлоп’яга кохає найкрутішу на світі дівчину.

Вона всміхнулася.

Я ступнув уперед і поклав руку йому на плече.

— Якщо ти хочеш потрапити додому до шостої, час вирушати, — нагадав я.