Джон Грін - Паперові міста

— О’кей, — погодився Бен. — Але я маю подякувати Бецці за таку розкішну вечірку.

Ми з Лейсі пішли за Беном сходами униз, він відчинив двері в кімнату Бекки і сказав:

— Вечірка була крутезна! Хоч сама ти — відстійна! У тебе навіть по жилах відстій замість крові тече! Але за пиво спасибі!

Бекка вже була в кімнаті сама, вона лежала на ліжку, витріщаючись стелю. На Бена вона й не глянула, тільки тихенько пробурмотіла:

— Забирайся до біса, вилупку. Хай тебе твоя супутниця лобковими вошами нагородить.

Без тіні іронії в голосі Бен відказав:

— Радий був поговорити! — і зачинив двері. По-моєму, він навіть не зрозумів, що його образили.

Потім ми знову піднялися нагору і попрямували до виходу.

— Бене, — сказав я, — меча треба тут залишити.

— Гаразд, — погодився він, тож я взявся за меча і сіпнув, але він не випустив його. Я вже був зібрався нагримати на нього, аж помітив, що Бен просто не може відчепитися від нього.

— Бене, — зареготалася Лейсі,— ти що, сам до меча приклеївся?

— Ні,— відказав він. — Суперприклеївся. Щоб його ніхто не вкрав!

— Залізна логіка, — незворушно відказала Лейсі.

Нам з Лейсі вдалося відірвати всі бляшанки, крім тієї, що була приклеєна до Бенової долоні. Хоч як я сіпав, млява рука тягнулася разом з бляшанкою, наче він був маріонеткою на пивній нитці.

— Час уже їхати, — нарешті нагадала Лейсі. І ми поїхали. Бена ми посадили на заднє сидіння і пристебнули ременем безпеки. Лейсі лишилася з ним: «Стежити, щоб він не наблював чи не забився до смерті тою бляшанкою».

Сам Бен був уже десь далеко, тож Лейсі говорила про нього не соромлячись. Поки я їхав по шосе, вона мовила:

— Знаєш, от щодо того, як він старається. Ну, по-моєму, якось аж занадто, але що в цьому такого поганого? Він хороший, хіба ні?

— Напевно, — сказав я. Голова Бена хилиталася з боку на бік, ніби й не була прикріплена до хребта. Мені він особливо хорошим не видався, але кого це цікавить.

Спершу я висадив Лейсі на тому боці Джеферсон-парку. Коли вона схилилася і поцілувала Бена в губи, він оживився достатньо, щоб знову пробурмотіти «так».

Потім вона пішла додому і, проходячи повз мене, сказала «дякую». Я просто кивнув.

Тоді я поїхав далі. Була вже не ніч, але ще й не ранок. Ззаду тихенько хропів Бен. Я зупинився перед його будинком, відчинив двері, відстебнув ремінь, який утримував його.

— Бене, ходімо.

Він засопів, похитав головою, аж нарешті прокинувся. Тут йому захотілося протерти очі, але, на його подив, на руці виявилася порожня пивна бляшанка. Він спробував стиснути руку в кулак і трохи погнув бляшанку, але зняти її все одно не вдалося. З хвилину він на неї витріщався, а потім кивнув і констатував:

— От прилипла, тварюка.

Вибравшись із авта, він, заточуючись, пішов додому; дійшовши до ґанку, обернувся і всміхнувся. Я помахав йому рукою. Пивна бляшанка зателіпалася у відповідь.

Кілька годин я поспав, а потім цілий ранок роздивлявся знайдені напередодні путівники. Я чекав до обіду, щоб подзвонити друзям. Спочатку я набрав Бена.

— Доброго ранку, сонечко, — привітався я.

— О Боже, — відказав він жалібним голосом. — Ох, любий Ісусику, прийди і втіш нещасного старого Бена. Боже милостивий, нехай зійде на мене твоя благодать!

— Я дізнався дещо у справі Марго, — схвильовано повідомив я, — то приїзди. А я поки що Радарові подзвоню.

Бен мене, здається, й не почув.

— Братан, коли о дев’ятій ранку до мене зайшла мама, я почав позіхати, захотів затулити рукою рота, і раптом ми з нею побачили у мене на долоні пивну бляшанку. Що все це означає?

— Ти склеїв суперклеєм кілька бляшанок, щоб зробити з них пивний меч, а його потім приклеїв до руки.

— А, так. Пивний меч. Щось пригадую.

— Бене, приїзди.

— Братан, мені зле.

— Тоді я до тебе приїду. Коли?

— Братан, не можна сюди приїздити. Мені спочатку треба проспати десять тисяч годин. Випити десять тисяч літрів води і десять тисяч пігулок анальгіну. Завтра в школі зустрінемося.

Я глибоко вдихнув, щоб приховати роздратування.

— Я, значить, їхав по тебе уночі через усю Центральну Флориду, я один був тверезий на п’янючій вечірці, я тебе, поганця, додому довіз, а ти тепер…

Мені ще багато було чого сказати, але тут Бен кинув слухавку. Просто посеред нашої розмови. От виродок!

Час минав, а я дедалі дужче лютував. Нехай йому на Марго начхати — але ж тоді виходить, що йому і на мене начхати! Може, наша дружба завжди була лише умовністю — просто у нього не було іншого партнера для відеоігор. А тепер йому не треба зі мною рахуватися, вдаючи, що у нас спільні інтереси: у нього ж новий друг завівся, Джейс Вортингтон. Бен побив шкільний рекорд пивостояння. Прийшов на бал з крутою дівкою. І за першої-ліпшої нагоди вступив до братства нудних засранців.