Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Невідомо звідки з’явилися відерця з-під патоки, і на стелі заграли сонячні зайчики. Міс Керолайн ходила між рядами, роздивляючись, який у кого був харч, кивала, якщо вміст їй подобався, трошки супилася, якщо ні. Вона зупинилася біля парти Волтера Каннінгема.

— А де твій обід?

З обличчя Волтера Каннінгема зразу було видно, що у нього глисти. Відсутність черевиків усім нам підказувала, звідки вони в нього узялися. Люди набиралися глистів, якщо ходили босоніж по клунях та по хліву. Якби Волтер мав черевики, він би обов’язково взув їх у перший шкільний день, а потім зняв би до середини зими. Проте сорочка на ньому була чиста, а комбінезон ретельно заплатаний.

— Ти забув узяти з собою обід сьогодні? — спитала міс Керолайн.

Волтер дивився просто себе. Я бачила, як у нього смикнулося худе підборіддя.

— Ти забув сьогодні обід? — повторила міс Керолайн. Підборіддя Волтера знову смикнулося.

— Так, мем,— нарешті промимрив він.

Міс Керолайн підійшла до свого столу і розкрила гаманець.

— Ось тобі чверть долара. Піди й купи собі чогось поїсти сьогодні в місті. Гроші можеш віддати завтра.

Волтер похитав головою.

— Ні, мем, дякую, мем,— протягнув він тихо.

У голосі міс Керолайн забриніло нетерпіння.

— Ну ж бо, Волтере, бери.

Волтер знову похитав головою.

Коли він і втретє похитав головою, хтось прошепотів: «Скажи їй, Скауте».

Озирнувшись, я побачила, що більшість із міських дітей і всі заміські, які приїздять на шкільному автобусі, дивляться на мене. Ми з міс Керолайн сьогодні вже двічі спілкувалися, і вони покладалися на мене у блаженній впевненості, що близьке знайомство породжує розуміння.

Я поблажливо погодилася пояснити справу Волтера.

— Е-е-е... міс Керолайн?

— Чого тобі, Джін-Луїзо?

— Міс Керолайн, він з Каннінгемів.

І я сіла на своє місце.

— Що, Джін-Луїзо?

Я гадала, що пояснила все гранично чітко. Усім нам було цілком зрозуміло: Волтер Каннінгем безсоромно бреше. Зовсім він не забув узяти з собою обід — йому не було чого брати. Не мав він обіду сьогодні, не матиме завтра ані післязавтра. Він, мабуть, ніколи в житті не бачив трьох четвертаків разом.

Я зробила ще одну спробу:

— Волтер з родини Каннінгемів, міс Керолайн.

— Перепрошую, Джін-Луїзо?

— Та нічого, мем, ви скоро знатимете про місцевих усе. Каннінгеми ніколи нічого не беруть, якщо не можуть розплатитися, навіть речей з церковного благодійного кошика чи талонів від муніципалітету. Вони нічого ні від кого не беруть, обходяться тим, що мають. Мають вони небагато, але тим і живуть.

Моє особисте знайомство з племенем Каннінгемів, принаймні з одним його відгалуженням, відбулося минулої зими. Батько Волтера був одним з клієнтів Атикуса. Після невеселої розмови у нашій вітальні про ущемлення його прав містер Каннінгем сказав перед виходом:

«Не знаю, містере Фінч, коли я зможу з вами розплатитися».

«Хай це буде найменшою з ваших турбот, Волтере»,— відповів Атикус.

Коли я спитала у Джемі про ущемлення, а той пояснив, що це коли тобі прищемляють хвіст дверима, я спитала в Атикуса, чи заплатить нам колись містер Каннінгем.

«Не грошима,— відповів Атикус,— але ще до кінця року я отримаю належне повною мірою. Сама побачиш».

І ми побачили. Одного ранку ми з Джемі знайшли у дворі велику купу хмизу. Потім біля чорного ходу з’явився мішок лісових горіхів. На Різдво прибула коробка з гостролистом і омелою. А навесні — великий лантух свіжої ріпки. Атикус сказав, що містер Каннінгем розплатився з лихвою.

«А чому він так сплачує?» — спитала я.

«Тому що це для нього єдиний спосіб розплатитися зі мною. Грошей він не має».

«А ми бідні, Атикусе?»

Атикус кивнув:

«Так, бідні».

«Такі ж бідні, як Каннінгеми?» — наморщив Джемі носа.

«Не зовсім. Каннінгеми — селяни, фермери, і криза вдарила по них найболючіше».

Атикус сказав, що правники й лікарі збідніли, оскільки збідніли фермери. Округ Мейком — аграрний, тож юристи, дантисти й терапевти тепер рідко бачать живі гроші. Ущемлення прав — не єдина біда містера Каннінгема. Його землі, які не потрапили під ущемлення прав, були закладені й перезакладені, а ті невеликі гроші, що з’являлися, йшли на виплату відсотків. Якби містер Каннінгем умів тримати язика за зубами, то міг би отримати роботу в рамках державної підтримки постраждалих від кризи, але тоді його земля пропала б зовсім без догляду, а він волів голодувати, проте залишитися при своїй землі й голосувати за кого схоче. Містер Каннінгем, пояснив Атикус, належить до твердої людської породи.