Гарпер Лі: Вбити пересмішника

Оскільки Каннінгеми не мали грошей заплатити адвокату, вони просто платили тим, що мали.

«А вам відомо, що лікар Рейнольдс працює на таких самих умовах? Він бере з декого мішок картоплі за допомогу при пологах. Міс Скаут, якщо ви приділите мені трохи уваги, я поясню вам, що таке ущемлення прав. Визначення Джемі іноді бувають лише відносно точними».

Якби я спромоглася розтлумачити міс Керолайн оце все, я б уникла подальших неприємностей, а міс Керолайн — почуття образи, але пояснювати так гарно, як Атикус, було поза моїми можливостями, тому я тільки й сказала:

— Ви його тільки соромите, міс Керолайн. У Волтера вдома немає четвертака, щоб розплатитися з вами, а хмиз вам ні до чого.

Міс Керолайн виструнчилася й завмерла, потім схопила мене за комір і потягла до свого столу.

— Джін-Луїзо, маю тебе досить цього ранку,— проголосила вона.— Ти погано починаєш у кожному сенсі, моя люба. Простягни руку.

Я подумала, що вона хоче плюнути мені на долоню, тільки для цього у нас у Мейкомі і простягали руку,— це був усталений звичай скріпляти усну угоду. Не знаючи, яку угоду ми з нею уклали, я подивилася на клас у пошуках відповіді, але клас дивився на мене у повному замішанні. Міс Керолайн узяла лінійку, легенько поплескала п’ять чи шість разів мене по долоні, потім наказала стати у куток. Клас вибухнув реготом, коли нарешті всі збагнули, що це міс Керолайн мене відлупцювала.

Коли міс Керолайн пригрозила, що покарає так само увесь перший клас, усі знову зайшлися у реготі, але швиденько притихли, щойно на порозі з’явилася міс Блаунт. Міс Блаунт, яка була родом з Мейкома і ще не долучилася до таїнств Десяткової системи, виросла у дверях, руки в боки, й оголосила:

— Якщо я почую бодай писк із цієї кімнати, то з усіх шкуру злуплю. Міс Керолайн, шостий клас не може зосередитися на пірамідах через цей гармидер!

Моє перебування у кутку виявилося недовгим. Міс Керолайн, врятована дзвінком, дивилася, як наш клас вервечкою тягся на велику перерву. Я виходила останньою і побачила, як вона важко опустилася на стілець і затулила обличчя руками. Якби вона поставилася до мене краще, я б її пожаліла. Дуже вона була гарненька.

Я з задоволенням упіймала на подвір’ї Волтера Каннінгема, та коли я тицяла його носом об землю, підійшов Джемі та звелів мені припинити.

— Ти ж більша за нього,— сказав він.

— Йому майже стільки років, скільки тобі,— відповіла я.— Через нього я погано почала.

— Відпусти його, Скауте. А в чому річ?

— Він не взяв з дому обіду,— і я пояснила свою причетність до харчової проблеми Волтера.

Волтер, звівшись на ноги, мовчки дослухався до нашої з Джемі розмови. Він стиснув кулаки, ніби очікував, що зараз ми на нього накинемося удвох. Я тупнула ногою, щоб прогнати його, але Джемі простягнув руку, зупиняючи мене. Він оглядав Волтера з замисленим виглядом.

— Твій тато — містер Каннінгем зі Старого Сарема? — спитав він, і Волтер кивнув.

Вигляд Волтер мав такий, ніби за все життя не їв нічого, крім риби: блакитні, як у Ділла Гариса, очі були водянисті, з червоними повіками. Обличчя зовсім безбарвне, от тільки кінчик носа якийсь мокрий і рожевий. Хлопець смикав лямки комбінезона, колупав на ньому металеві застібки.

Джемі раптом широко усміхнувся:

— Ходім обідати до нас, Волтере,— сказав він.— Ми були б раді тебе пригостити.

Обличчя Волтера прояснішало, а там потемнішало.

— Наш тато,— сказав Джемі,— друг твого тата. А Скаут у нас розбишака — більше вона тебе не чіпатиме.

— Я не була б аж такою впевненою,— зауважила я. Мене розізлило, що Джемі вільно роздавав обіцянки від мого імені, проте спливав дорогоцінний час обідньої перерви.

— Гаразд, Волтере, я вже тебе не битиму. Любиш боби? Наша Кел — чудова куховарка.

Волтер не ворухнувся з місця, тільки губу прикусив. Ми з Джемі махнули було на нього рукою, та коли ми підійшли майже до Садиби Редлі, він закричав: «Стійте, я з вами!»

Волтер нас наздогнав, і Джемі завів з ним світську бесіду.

— Тут живе привид,— душевно повідомив він, вказуючи на будинок Редлі.— Чув про нього, Волтере?

— Ще б пак! Я мало дуба не врізав, коли вперше прийшов до школи і наївся тих горіхів,— Люди кажуть, що він їх затруює і навмисно підкидає на шкільний двір.

Джемі удавав, що зовсім не боїться Примари зараз, коли ми з Волтером йшли поруч. Та ще й почав хвалитися.

— Одного разу я підійшов до самісінького їхнього дому,— повідав він Волтерові.