Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Міс Керолайн у відчаї відповіла:

— Я проходила повз нього, а вона як виповзе з його волосся... просто отак узяла й виповзла з його волосся...

Коротулька Чак широко усміхнувся.

— Не варто боятися вошок, мем. Хіба ви їх раніше ніколи не бачили? Та не бійтеся, ідіть до свого столу і повчіть нас іще трошки.

Коротулька Чак Литл також належав до того прошарку, який не знає, коли й чим обідатиме наступного разу, але він був природжений джентльмен. Підтримуючи міс Керолайн під лікоть, він підвів її до столу.

— А тепер заспокойтеся, мем,— сказав він.— Немає чого боятися вошок. Я зараз принесу вам холодної водички.

Хазяїн вошки не виявив ані тіні цікавості до того фурору, який спричинив. Він помацав голову, знайшов свою гостю і роздушив її двома пальцями.

Міс Керолайн спостерігала за цим процесом із зачудованим жахом. Коротулька Чак приніс води у паперовому стаканчику, й вона з вдячністю її випила. Нарешті до неї повернувся голос.

— Як тебе звати, дитинко? — лагідно спитала вона.

— Кого, мене? — заморгав хлопець.

Міс Керолайн кивнула.

— Барис Юел.

Міс Керолайн перевірила класний журнал.

— Тут є один Юел, але імені не зазначено... Будь ласка, скажи, як пишеться твоє ім’я.

— Звідки я знаю як. Вдома мене просто кличуть Барис.

— Гаразд, Барисе, думаю, краще відпустити тебе сьогодні з уроків. Тобі треба піти додому і помити голову.

Вона витягла з шухляди свого столу товстелезний том, погортала сторінки і щось прочитала.

— Гарний домашній засіб від... Барисе, я хочу, щоб ти пішов додому і помив голову дігтярним милом. А потому оброби всю голову гасом.

— Це ще для чого, місіс?

— Щоб позбутися цих... вошок. Розумієш, Барисе, інші діти можуть їх підхопити, а ти ж не хотів би того, правда?

Хлопець підвівся. Таких брудних, як він, я за все своє життя не бачила. Шия в нього була темно-сіра, руки в ципках, чорні нігті згризені аж до крові. Він зиркав на міс Керолайн з єдиного відносно відмитого місця на своєму обличчі — завбільшки з кулак. Раніше його ніхто не помітив, можливо, тому, що ми з міс Керолайн потішали весь клас цілий ранок.

— А ще, Барисе,— додала міс Керолайн,— будь ласка, помийся у ванні, перш ніж приходити завтра до школи.

Хлопець нахабно розреготався.

— Не думайте тільки, що це ви мене виганяєте звідси, місіс. Я сам збирався піти — своє на цей рік я вже відбув.

Міс Керолайн розгубилася.

— Що ти маєш на увазі?

Хлопець не відповів. Він лише презирливо чмихнув.

Відповів їй один з ветеранів першого класу:

— Він з Юелів, мем.

Тут я собі поцікавилася, чи це пояснення пройде так само невдало, як і моя спроба. Проте міс Керолайн ніби намагалася зрозуміти.

— Бачте, цих Юелів повна школа. Вони приходять у перший день занять, а потім зникають. Інспекторка з прогулів примушує їх з’явитися, погрожуючи викликати шерифа, але вже не намагається утримати їх на заняттях. Вона гадає, що виконала закон, бо внесла їхні імена до списку і загнала до школи у перший день. А ви потім відмічатимете їх цілий рік як відсутніх...

— А їхні батьки? — запитала міс Керолайн зі щирою турботою.

— Матері в них немає,— була відповідь,— а з батьком ніхто не хоче зв’язуватися.

Барису Юелу ця оповідь полестила, і він охоче повідав:

— Я вже третій рік прихожу до першого класу. Якщо пощастить цього року, то мене переведуть до другого...

Міс Керолайн сказала:

— Будь ласка, сідай на місце, Барисе,— і тільки вона це промовила, я миттю зрозуміла, що вона допустилася серйозної помилки. Поблажливість хлопця перетворилася на злобу.

— А от спробуйте-но мене примусити, місіс.

Тут підвівся Коротулька Чак Литл.

— Та хай йому грець, мем,— сказав він,— він підлий, справді підлий. З нього станеться вчинити колотнечу, а в нас тут є зовсім маленькі.

Сам Чак був мало не найнижчий у класі, та коли Барис Юел обернувся до нього, він швидко запхнув праву руку в кишеню і попередив:

— Стережися, Барисе. Бо ти в мене мигцем копита відкинеш. Чалапай собі до хати.

Схоже було, що Барис злякався хлопчини вдвічі меншого за себе, і міс Керолайн скористалася з його нерішучості:

— Іди додому, Барисе. В іншому разі я викличу директора. Мені доведеться так чи так написати доповідну.

Хлопчина, чмихнувши, поплентався до дверей.

Відійшовши на безпечну відстань, він озирнувся і крикнув:

— Доповідай і йди під три чорти! Буде якась шмарката хвойда-вчителька мені тут наказувати! Це не ти мене виганяєш, ясно? Затям собі, тітко,— не ти мене вигнала, я сам пішов!