Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Тобі так робити не годиться, Скауте. У деяких випадках буває доцільно обійти закон. Але у твоєму випадку закон непохитний. Отже до школи ти ходитимеш.

— Не розумію, чому це йому можна, а мені — ні.

— Тоді слухай.

Атикус пояснив, що Юели — ганьба для Мейкома вже протягом цілих трьох поколінь. Жоден з них не пропрацював чесно й одного дня, скільки він пам’ятає. Якось після Різдва, сказав він, ми відвеземо ялинку на звалище, і він покаже мені, де і як вони живуть. Вони люди, але живуть як свині.

— Існують способи примусити їх ходити до школи, але то немудро — силоміць тягти таких, як Юели, до іншого оточення...

— Якби я не пішла до школи завтра, ти б мене потяг силоміць.

— Досить про це,— сухо відрік Атикус.— Ти, міс Скаут Фінч, належиш до звичайних людей. Ти мусиш підкорятися закону.

Він додав, що Юели становлять виняткове товариство, яке складається з самих Юелів. За певних обставин звичайні люди розважливо надають Юелам певні привілеї, просто заплющуючи очі на деякі їхні вчинки. По-перше, їх не примушують ходити до школи. По-друге, містеру Бобу Юелу, батьку Бариса, дозволяється полювати не в сезон.

— Атикусе, але ж так не можна! — вигукнула я. В окрузі Мейком полювання поза сезоном вважається тяжкою провиною, неабияким злочином в очах усього люду.

— Справді, це протизаконно,— сказав батько,— і дуже погано, та коли хтось витрачає усю грошову допомогу на дешеве віскі, його діти пухнуть з голоду. Я не знаю жодного землевласника, який пошкодував би для цих дітей дичини, яку спромагається підстрелити їхній батько на чужих ділянках.

— Містер Юел не має права...

— Звісно, не має, але його вже не змінити. Ти готова перенести своє обурення на його дітей?

— Та ні,— промимрила я і висунула останній аргумент.— Але якщо я й далі ходитиму до школи, ми вже більше не зможемо читати...

— І це тебе дуже бентежить, правда?

— Так, дуже.

Коли Атикус подивився на мене, я побачила на його обличчі вираз, який завжди вселяв у мене надію.

— Тобі відомо, що таке компроміс? — спитав він.

— Обхід закону?

— Ні, угода, досягнута взаємними поступками. Компроміс працює так: якщо ти визнаєш необхідність ходити до школи, ми читатимемо щовечора, як і раніше. Домовились?

— Домовились!

— Закріпимо угоду без звичайних формальностей,— сказав Атикус, побачивши, що я вже готова плювати на долоні.

Коли я відчиняла скляні двері до вітальні, Атикус додав:

— До речі, Скауте, краще нічого не кажи у школі про нашу домовленість.

— Чому?

— Боюся, наша діяльність викличе неабияке невдоволення з боку авторитетних освітян.

Ми з Джемі вже звикли до манери нашого батька вживати звороти, запозичені з судочинства, і нам дозволялось звертатися до Атикуса з проханням розтлумачити те, чого ми не могли втямити.

— Що-що?

— Сам я ніколи не ходив до школи,— пояснив він,— але підозрюю, що коли ти розкажеш міс Керолайн про наші вечірні читання, вона візьметься за мене не на жарт, а я не хотів би, щоб вона мене гнобила.

Атикус страшенно розсмішив нас того вечора, читаючи з серйозним виглядом розповідь про чоловіка, який з невідомих міркувань видерся на флагшток і сидів там, і це спонукало Джемі провести всю наступну суботу в будиночку на дереві. Джемі заліз туди по сніданку і пробув до заходу сонця,— він би там і ночував, якби Атикус не перерізав його лінію постачання. Я цілісінький день лазила то на дерево, то з дерева, виконувала різні доручення Джемі, таскала йому книжки, харчі й питво і вже ладна була притягти туди пледи на ніч, коли Атикус зауважив, що тільки-но я припиню звертати на Джемі увагу, він тут-таки злізе. Й Атикус не помилився.

Решта моїх шкільних днів була не краща за перший. Справді, вводився якийсь нескінчений Проект, який переростав у Метод, через який штат Алабама витрачав силу-силенну кольорових олівців і картону для таблиць у щирих, проте безуспішних спробах навчити мене Груповій Динаміці. Десяткова система Дьюї, як її назвав Джемі, під кінець мого першого року поширилася по цілій школі, тож у мене не було можливості порівняти її з іншими методиками навчання. Я могла тільки дивитися навколо: Атикус і мій дядько, які навчалися вдома, знали все на світі, а чого не знав один, обов’язково знав другий. Ба більше, я не могла не помітити, що мій батько, який протягом років служив у законодавчих установах штату й обирався туди одностайно, ніколи не чував про ті нововведення, які наші вчителі вважали обов’язковими для розвитку Гідного Громадянина. Джемі, який вчився частково за старою, частково за Десятковою системою, успішно давав собі раду і самостійно, і в груповій роботі, але Джемі не надто вдалий приклад: жодна шкільна методика, вигадана людиною, не змогла б відірвати його від читання книжок. А от я знала тільки те, що вичитала у журналі «Тайм» і всякій іншій друкованій продукції, яка траплялася мені на очі вдома, і ледь просуваючись у тягучці шкільної системи округу Мейком, не могла позбутися враження, що мені чогось недодають. Чого саме недодають, я не знала, проте не вірила, що дванадцять років одноманітної нудьги — достеменно те, що замислив для мене штат.