Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Скауте, мерщій біжи звідти!

Підвівши голову, просто перед собою я побачила сходи Садиби Редлі. Я заклякла.

— Ну ж бо, Скауте, чого ти розляглася! — волав Джемі.— Вставай, чуєш?

Я підвелася й аж затрусилася, коли до мене дійшло, де я опинилася.

— Хапай шину! — горлав Джемі.— Тягни її сюди! Ти що, з глузду з’їхала?

Якось я спромоглася пересувати ноги, тож побігла так швидко, наскільки дозволяли коліна, які просто підкошувалися.

— Чого ти її там лишила? — закричав Джемі.

— Сам іди забери! — гарикнула я. Джемі замовк.— Іди, іди, вона там зразу за воротами. Хіба забув, ти ж навіть торкався їхнього будинку?

Джемі люто на мене зиркнув, але не зміг не прийняти виклик, побіг тротуаром, пригальмував біля воріт, потім метнувся у двір і схопив шину.

— От бачиш! — він мав вигляд переможця, хоча й далі сердився.— Нічого не трапилося. Їй-богу, Скауте, іноді ти поводишся як звичайне дівчисько, аж противно.

Він не все знав, але я вирішила нічого йому не говорити.

На веранді з’явилася Келпурнія і покликала:

— Час пити лимонад! І годі жаритися на сонці, бо спечетеся живцем!

Лимонад до опівдня був одним з ритуалів літніх канікул. Келпурнія поставила на веранді глечик і три склянки і повернулася до своїх справ. Я не надто переймалася тим, що Джемі на мене сердиться. Лимонад швидко повернув йому добрий гумор.

Джемі вижлуктив другу склянку і поплескав себе по грудях.

— Знаю, у що ми гратимемося,— проголосив він.— Це буде зовсім нова, зовсім інша гра.

— І у що ж? — поцікавився Ділл.

— У Примару Редлі.

Іноді я можу читати приховані думки Джемі: він придумав це, аби дати мені зрозуміти, що анітрішечки не боїться Редлі, й показати, який він безстрашний герой, а я — нікчемна боягузка.

— У Примару Редлі? А як саме? — спитав Ділл.

— Скаут може грати місіс Редлі,— почав Джемі.

— Це зовсім не факт. Не впевнена, що...

— В чому річ? — спитав Ділл.— Ти й досі боїшся?

— А раптом він виходить ночами, коли ми всі засинаємо...— почала я.

Джемі аж засичав.

— Скауте, звідки він дізнається, що ми робимо? Та й не думаю я, що він досі у тому будинку. Він давним-давно помер, і його запхали у димар.

— Джемі,— сказав Ділл,— ми можемо грати й удвох, а Скаут хай тільки дивиться, якщо їй страшно.

Я точно знала, що Примара Редлі досі в домі, але не могла того довести і розуміла, що краще не плескати язиком, бо почнуться звинувачення, ніби я вірю у Палючку-гарячку, а я аніскілечки в неї не вірю, хіба що тільки проти ночі.

Джемі розподілив ролі: мені дісталася місіс Редлі, і я мала лише виходити з дому і підмітати ґанок. Ділл грав старого містера Редлі: він ходив туди-сюди тротуаром і кашляв, коли Джемі до нього звертався. Сам Джемі, зрозуміло, був Примарою: він ховався під сходами і час до часу несамовито завивав.

Літо котилося уперед, а разом з ним і наша гра. Ми її відточували і відшліфовували, додавали діалоги і розвивали сюжет, аж поки не зліпили цілісіньку п’єсу, до якої щодня вносили невеличкі зміни.

Ділл грав злочинця зі злочинців: він так вживався у кожну роль, що міг навіть видаватися вищим на зріст, якщо того вимагала ситуація. Йому чудово давалися негативні образи, в них він досягав небувалих висот, від яких холонула кров. Я неохоче грала різних жінок, які з’являлися за сюжетом. Мені було далеко не так цікаво, як у «Тарзані», і я грала того літа з чималим занепокоєнням, попри всі запевнення Джемі, що Примара Редлі помер і ніщо мені не загрожує, а надто коли вдень поруч зі мною і він, і Келпурнія, а увечері — ще й Атикус.

Джемі був природжений герой.

Ми грали сумну драму, зліплену з уривків пліток і чуток, які поширювалися між сусідами: місіс Редлі була колись красунею, доки не одружилася з містером Редлі й не втратила усіх своїх грошей. А ще вона втратила всі свої зуби, коси і правий вказівний палець («родзинка» від Ділла: його відкусив якось уночі Примара, коли не роздобув ні білок, ні котів собі на вечерю); вона сиділа у вітальні й безнастанно плакала, дивлячись, як Примара поступово обстругує на тирсу всі меблі в хаті.

Потім ми всі втрьох зображали хлопців, які набешкетували; мені випало ще грати суддю; Ділл забирав Джемі й заштовхував його під сходи, штиркаючи мітлою. Джемі за потреби з’являвся у ролях шерифа, різних городян, а також міс Стефані Крофорд, яка могла розказати про родину Редлі більше за будь-кого в Мейкомі.

Коли підходив час грати коронну сцену Примари, Джемі прокрадався до будинку, потай від Келпурнії хапав із шухлядки швейної машинки ножиці, а потім сідав на гойдалку і різав газети. Ділл проходив повз нього, кашляв, і тут Джемі удавав, що встромлює ножиці Діллу в стегно. З мого місця все виглядало дуже реалістично.