Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Коли містер Нейтен Редлі проминав нас під час щоденної подорожі до середмістя, ми застигали на місці й замовкали, а потім гадали, що він би з нами зробив, якби запідозрив, чим ми займаємося. Ми припиняли свою виставу, коли показувався хтось із сусідів, але одного разу я побачила, як міс Моді Аткінсон витріщилася на нас з-за свого живоплоту, забувши навіть, що вийшла його підстригати.

Одного разу ми так захопилися розігруванням Розділу XXV, Книги II нашої епопеї «Історія однієї родини», що не помітили, як на тротуарі зупинився Атикус і споглядав за нами, поплескуючи себе по колінці згорнутим у трубку журналом. Сонце стояло в зеніті.

— Ця гра — це що такс? — нарешті спитав він.

— Нічого,— відповів Джемі.

Те, що Джемі ухилився від прямої відповіді, означало, що наша гра — секрет, отже і я мовчала.

— А що ж тоді, поясни, ти робиш з ножицями? Для чого ти рвеш газету? Якщо газета сьогоднішня, я тебе відшмагаю.

— Нічого.

— Нічого що? — спитав Атикус.

— Нічого, сер.

— Віддай мені ножиці. Знайшов собі іграшку. І, до речі, ваша гра ніяк не стосується Редлі?

— Ні, сер,— і тут Джемі почервонів.

— Сподіваюся, що ні,— відтяв Атикус і увійшов до будинку.

— Джемі...

— Цить! Він пішов до вітальні, звідти все чути.

Ми передбачливо перейшли на задній двір, і Ділл спитав, чи можна буде нам ще колись так грати.

— Не знаю. Атикус не сказав, що не можна...

— Джемі,— мовила я,— присягнуся, що Атикус точно здогадався.

— Ні, не здогадався. Якби здогадався, він так би й сказав.

Це не переконало мене, але Джемі закричав, що я — дівчисько, а дівчиська вічно щось вигадують, тому їх усі на дух не переносять, і якщо я почну поводитися як дівчисько, то ліпше мені забиратися геть і підшукати собі інше товариство.

— Гаразд, іди і грай далі,— відповіла я.— Тоді сам побачиш.

Втручання Атикуса було вже другою причиною, з якої я бажала кинути цю гру. А перша з’явилася у той день, коли я закотилася у шині на подвір’я Редлі. Попри запаморочення, нудоту і репетування Джемі, до мене долинув ще один звук, такий тихий, що з вулиці його не можна було почути. Там, у будинку, хтось сміявся.

Моє скиглення врешті-решт набридло Джемі, як я і сподівалася, і мені полегшало, коли на деякий час ми припинили свою гру. Він і далі твердив, що Атикус нічого нам не забороняв, тому можна собі гратися; проте, якби Атикус і заборонив, Джемі все одно знайшов би вихід: просто замінив би імена персонажів, і тоді нам ніхто нічого не міг би закинути.

Ділл цілковито погоджувався з його планом дій. Взагалі Ділл починав мене дратувати, мавпуючи Джемі буквально в усьому. На початку літа він, щоправда, сказав, щоб я виходила за нього заміж, але потім швиденько про це забув. Він мене ніби закріпив за собою, позначив як свою власність, проголосив, що я єдина дівчинка, яку він буде завжди любити, а от потім почав мною нехтувати. Я його двічі відлупцювала, але це не допомогло, він тільки ще більше зблизився з Джемі. Вони цілісінькі дні сиділи у будиночку на дереві, щось замислювали й планували, а мене кликали тільки коли їм для гри був потрібен хтось третій. Та я й сама потроху відсторонювалася від їхніх досить ризикованих витівок і хоч і наражалася на те, що вони мене дражнитимуть дівчиськом, просиджувала останні літні вечори на ґанку міс Моді Аткінсон.

Міс Моді завжди дозволяла нам з Джемі бігати у неї по подвір’ю, аби лише не постраждали її азалії, втім, наші стосунки були не зовсім прозорі. Поки Джемі з Діллом не відсторонили мене від своєї компанії, вона була просто звичайна сусідка, хіба що добріша за інших.

Наша неписана угода з міс Моді передбачала, що ми можемо гратися на її моріжку, їсти її мускатний виноград, не ламаючи лози, вільно користуватися її просторим двором,— то були дуже щедрі умови, і ми нечасто розмовляли з нею через побоювання порушити хистку рівновагу наших стосунків. Але Джемі й Діла своєю поведінкою підштовхнули мене шукати товариства міс Моді.

Міс Моді не терпіла свого будинку: час, проведений у приміщенні, вона вважала змарнованим. Вона була удова, жінка-хамелеон, яка працювала на своїх грядках у старому солом’яному брилі й чоловічому комбінезоні, але о п’ятій вечора, прийнявши ванну, з’являлася на своїй веранді у всій величі та блиску найгарнішої пані нашої вулиці.

Вона любила все, що росте на Божій землі, навіть бур’яни. За одним винятком. Якщо вона знаходила травинку ситі, то тут-таки розпочиналася Друга битва на Марні [8] Велика битва між німецькими й англо-американо-французькими військами, що відбулася поблизу річки Марна наприкінці Першої світової війни, у 1918 році. : міс Моді налітала на неї з бляшанкою і бризкала зусібіч якоюсь отрутою, такою потужною, що, за її словами, може знищити і нас, якщо ми підійдемо трохи ближче.