Гарпер Лі - Вбити пересмішника

У першому класі мої заняття закінчувалися на півгодини раніше, ніж у Джемі, який сидів у школі до третьої, і я мчала стрімголов повз Садибу Редлі, аж поки не зупинялася на нашому безпечному ґанку. Одного пообіддя, коли я летіла додому, щось впало мені в око, причому так різко, що я глибоко вдихнула, озирнулася і повернула назад.

На краю Садиби Редлі росли два віргінських дуби; їхнє коріння простяглося аж до провулку, і через нього дорога стала нерівною, вибоїстою. Дещо в одному з цих дерев і привернуло мою увагу.

З дупла якраз на рівні моїх очей стирчала срібляста фольга, підморгуючи мені у сонячному промінні. Я звелася навшпиньки, квапливо роззирнулася, залізла рукою в дупло і витягла дві пластинки жуйки без паперових обгорток.

Я хотіла була одразу почати жувати, але схаменулася — згадала, де я. Отож побігла додому і на нашій веранді роздивилася свою здобич. Жуйка здавалася свіжою. Я її понюхала — запах був добрий. Тоді лизнула і зачекала. Оскільки я не померла на місці, то тут-таки запхала її до рота — це була «Подвійна м’ятна».

Коли Джемі повернувся додому, він спитав, де я взяла стільки жуйки. Я сказала, що знайшла.

— Ніколи не їж того, що знаходиш, Скауте.

— Вона ж не на землі лежала, а на дереві.

Джемі щось буркнув.

— Чесне слово, на дереві. Вона стирчала з дупла отого дуба, що ближче до школи.

— Негайно виплюнь!

Я виплюнула. Все одно вже ніякого смаку не залишилося.

— Я он скільки часу жувала — і нічого, не померла, мене й не знудило навіть.

Джемі тупнув ногою.

— Хіба ти не знаєш, що навіть торкатися тих дерев не можна? Одразу помреш!

— А ти ж сам торкався їхнього будинку!

— То інша справа! Піди прополощи рота — і негайно, чуєш?

— Ще чого, тоді усякий смак пропаде.

— Якщо не прополощеш — розкажу Келпурнії!

Щоб не наражатися на сутичку з Келпурнією, я послухалася Джемі. З якоїсь причини мій перший шкільний рік спричинив великі зміни у наших стосунках: тиранство й несправедливість Келпурнії, її втручання у мої справи поступилися місцем незлобивому буркотінню і зауваженням загального характеру. Я, зі свого боку, йшла на великі самопожертви, тільки б її не провокувати.

Наближалося літо; ми з Джемі не могли його дочекатися. Літо було нашою улюбленою порою: ми спали на розкладачках на задній веранді або намагалися заснути у будиночку на дереві; літо завжди означало усілякі смачні наїдки; літо — це буяння кольорів на пекучому сонці, а найголовніше, літо — це Ділл.

Останнього дня у школі нас відпустили раніше, й ми з Джемі пішли додому разом.

— Гадаю, наш Ділл приїде завтра,— сказала я.

— Скоріше, післязавтра. Переправа через Міссісіпі затримає їх ще на день.

Коли ми порівнялися з віргінськими дубами біля Садиби Редлі, я всоте тицьнула пальцем на дупло, у якому знайшла жуйку, намагаючись переконати Джемі, що справді знайшла її там, і раптом побачила, що вказую на ще одну сріблясту обгортку.

— Бачу, Скауте, бачу!

Джемі озирнувся, дістав блискучий пакетик і обережно поклав його до кишені. Ми побігли додому й у себе на веранді роздивилися невеличкий футляр, замотаний у сріблясті обгортки з жуйок. У таких футлярах тримають обручки — він був з темно-червоного оксамиту і мав крихітну застібку. Джемі натиснув на застібку, кришечка відскочила. Всередині, одна на одній, лежали начищені й відполіровані монети. Джемі уважно оглянув їх.

— Монетки з головами індіанців,— сказав він.— Тисяча дев’ятсот шостого року, Скауте, а одна — тисяча дев’ятисотого. Вони дуже старовинні.

— Тисяча дев’ятисотого,— повторила я,— нічого собі!

— Помовчи хвильку, дай подумати.

— Джемі, як гадаєш, це чиясь схованка?

— Та навряд, тут крім нас ніхто не ходить, хіба що хтось із дорослих...

— Дорослі собі схованок не облаштовують. Як думаєш, ми можемо взяти їх собі, га, Джемі?

— Навіть не уявляю, що робити, Скауте. Кому ми можемо їх повернути? Я точно знаю, що тут ніхто не ходить — Сесил обминає це місце десятою дорогою, коли йде додому.

Сесил Джейкобс, який жив на початку нашої вулиці, біля пошти, робив гак у цілу милю, йдучи до школи та зі школи, аби тільки уникнути Садиби Редлі й будинку старої місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз. Місіс Дьюбоз мешкала через два подвір’я від нас; усі сусіди сходилися у тому, що вона суща відьма. Джемі наважувався проходити повз її двір, тільки коли поруч з ним був Атикус.

— То що робитимемо, як гадаєш, Джемі?

Знахідка належала тому, хто знайшов, якщо хазяїн не зголоситься. Зірвати у сусідів камелію, ковтнути влітку парного молока з-під корови міс Моді, пригоститися чужим мускатним виноградом — усе це були цілком звичайні речі в нашій стичній культурі, але гроші — то зовсім інша справа.