Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Вчити мене? — здивувалася я.— Та він ніколи мене не вчив, міс Керолайн. В Атикуса часу немає мене вчити...— (Тут міс Керолайн посміхнулася і похитала головою).— Чесно, він приходить такий утомлений вечорами, що просто сидить у вітальні й читає.

— Якщо не він тебе навчив, хто ж тоді? — лагідно запитала міс Керолайн.— Хтось мусив же тебе вчити. Ти ж не з колиски читаєш «Мобіл реджистер».

— А Джемі каже, що саме з колиски. Він прочитав у одній книжці, що насправді я не Фінч, а Булфінч [6] Натяк на Томаса Булфінча, американського письменника, автора відомої збірки класичного міфу «Міфологія Булфінча». . Джемі каже, що моє справжнє ім’я Джін-Луїза Булфінч, що мене підмінили, коли я народилася, а по-справжньому я...

Міс Керолайн, вочевидь, подумала, що я брешу.

— Не треба так захоплюватися фантазіями, люба моя. Просто скажи батькові, щоб він тебе більше не вчив. Найкраще починати читання зі свіжим сприйняттям. Перекажи йому, що тепер тобою опікуватимусь я — спробую якось виправити завдану шкоду...

— Мем?

— Твій батько не вміє правильно вчити. А тепер сідай.

Я пробелькотіла вибачення і поринула у роздуми про мій злочин. Я ніколи навмисно не вчилася читати, просто порпалася собі нишком у щоденних газетах. А може, я навчилася під час довгого сидіння на церковних службах? Не можу пригадати, коли я не вміла читати гімни. Тепер, коли мене змусили над цим замислитися, я зрозуміла, що читання прийшло до мене саме собою, як уміння застібати комбінезон ззаду чи зав’язувати шнурки на бантик замість заплутувати їх у клубок. Не пам’ятаю, коли рядки під пальцем Атикуса почали ділитися на слова, але я, скільки себе пам’ятаю, вечорами дивилася на них і слухала про новини дня, законопроекти, які мали прийняти, щоденники Лоренцо Доу [7] Лоренцо Доу (1777-1834) — ексцентричний американський проповідник, надзвичайно популярний свого часу; його автобіографія була у списку тогочасних бестселерів другою після Біблії. ,— все, що траплялося читати Атикусу, коли я щовечора залізала до нього на коліна. Поки я не боялася, що мені заборонять, я й не знала, що люблю читати. Хіба люблять дихати?

Я розуміла, що роздратувала міс Керолайн, отож я принишкла і почала дивитися у вікно — аж до першої перерви, коли Джемі висмикнув мене зі зграї першокласників у дворі. Він спитав, як у мене справи. Я йому все розповіла.

— Якби я не мусила залишатися, я б пішла додому. Джемі, ця бісова леді каже, що Атикус учив мене читати і щоб він припинив...

— Не переймайся, Скауте,— заспокоював мене Джемі,— наша вчителька сказала, що міс Керолайн запроваджує нову методику навчання. Вона вивчила її у коледжі. Скоро так учитимуть в усіх класах. Тепер майже нічого не доведеться вивчати по книжках: це ніби як хочеш вивчити щось про корову — треба її подоїти, розумієш?

— Слухай, Джемі, та не хочу я вивчати корів, я...

— Звісно, хочеш. Треба знати про корів, бо без них уся економіка округу Мейком занепаде.

Я втішилась тим, що спитала, чи не з’їхав він, бува, з глузду.

— Просто я намагаюся пояснити тобі нову методику, за якою вчитимуть у першому класі, чого ти така вперта? Вона називається Десяткова система Дьюї.

Я ніколи не піддавала сумніву декларації Джемі й не бачила сенсу починати зараз.

Десяткова система Дьюї, зокрема, полягала в тому, що міс Керолайн розмахувала перед нами карточками зі словами «КІТ», «КИТ», «КУТ», «У» і «ТИ». Жодних коментарів від нас не очікувалося, клас мовчки сприймав ці імпресіоністичні одкровення. Мені стало нудно, і я почала писати листа Діллу. Міс Керолайн впіймала мене на гарячому і наказала заборонити батькові вчити мене.

— Крім того,— додала вона,— у першому класі ми пишемо тільки друкованими літерами. А прописними ви будете вчитися тільки в третьому класі.

У цьому була вже винна Келпурнія. Тільки так вона, мабуть, могла від мене відпочити дощовими днями. Вона давала письмове завдання, написавши твердою рукою алфавіт на грифельній дошці, а потім загадувала переписувати главу з Біблії. Якщо я відтворювала її почерк задовільно, то отримувала в нагороду хліб з маслом, посипаний цукром. Келпурнія вчила мене без зайвих сентиментів: я рідко задовольняла її, тому і балувала вона мене так само рідко.

— Ті, хто йде додому обідати, піднесіть руки,— сказала міс Керолайн, перериваючи мою чергову образу на Келпурнію.

Міські діти піднесли руки, і вона уважно на нас подивилася.

— Ті, хто приніс їжу з дому, покладіть її на парти.