Гарпер Лі: Вбити пересмішника

Що більше ми розповідали Діллу про Редлі, то більше йому кортіло все дізнатися, то довше він стояв, обнімаючи стовп на розі, то більше питань у нього виникало.

— Цікаво, що він там робить,— бурмотів він.— Схоже, ось-ось просуне голову в двері.

Джемі відказував:

— Він і правда виходить, але поночі, коли темно, хоч в око стрель. Міс Стефані Крофорд розповідала, що вона якось прокинулася серед ночі, а він на неї дивиться крізь вікно... а голова у нього — просто череп, і все дивиться, дивиться. Невже ти ніколи не прокидався серед ночі й не чув його, Ділле? Він ходить отак,— Джемі зачовгав по гравію.— Чому, по-твоєму, міс Рейчел так надійно замикається на ніч? Я часто уранці бачив його сліди, а одного вечора почув, як він шкребеться з чорного ходу, та коли підійшов Атикус, його вже не було.

— Цікаво, який він на вигляд,— сказав Ділл.

Джемі намалював дуже вірогідний портрет Примари: велетенського зросту, судячи зі слідів; основний харч — живі білочки й коти, яких він спроможеться упіймати, тому руки в нього завжди закривавлені: хто ж не знає, що коли поїдаєш тварин живцем, кров ніколи не відмивається. А ще через усе обличчя в нього зазублений шрам; зуби, принаймні ті, що ще залишилися, жовті та гнилі; очі вирячені, а з рота цебенить слина.

— Може, спробуємо його виманити? — сказав Ділл.— Так хочеться подивитися, який він.

Джемі зауважив: якщо Ділл шукає смерті, то досить просто підійти і постукати до них у парадні двері.

Наш перший набіг відбувся тільки тому, що Ділл заставився на книжку «Сірий привид» проти двох випусків «Тома Свіфта»: Джемі не підійде до воріт Садиби Редлі. Ніколи в житті Джемі не відхиляв викликів.

Джемі роздумував три дні. Гадаю, честь для нього була дорожча за життя, тому Ділл легко упіймав його на гачок.

— Ти боїшся,— сказав Ділл у перший день.

— Не боюся, а просто поважаю людей,— сказав Джемі.

Наступного дня Ділл провадив:

— Ти такий боягуз, що не наважишся і ногою ступити на їхнє подвір’я.

Джемі відповів, що це неправда, адже він усе життя ходить до школи повз Садибу Редлі.

— Не ходиш, а бігаєш,— втрутилася я.

Але остаточно Ділл дошкулив йому на третій день, коли оголосив, що в Меридіані люди не такі боягузи, як у Мейкомі, і що він зроду не зустрічав таких страхополохів, як мейкомці.

Цього вистачило, щоб Джемі пішов на ріг вулиці, де зупинився біля ліхтарного стовпа, підпер його плечима і задивився на хвіртку, яка розхлябано похитувалася на саморобному шарнірі.

— Сподіваюся, ти добре усвідомлюєш, Ділле Гарне, що він нас усіх повбиває,— промовив Джемі, коли ми до нього підійшли.— Не звинувачуй мене, коли він вичавить тобі очі. Пам’ятай, ти почав перший.

— Ти й далі боїшся,— терпляче промовив Ділл.

Джемі заявив, що нічого не боїться і щоб Ділл це затямив раз і назавжди.

— Просто я поки що не можу вигадати, як його виманити, не наразивши нас на небезпеку.

А крім того, Джемі має молодшу сестру, про яку мусить дбати.

Коли він це сказав, я зрозуміла, що він таки боїться. Джемі мусив дбати про свою молодшу сестру і тоді, коли я з ним закладалася, що він не стрибне з даху. «Якщо я розіб’юся, що буде з тобою?» — спитав він мене тоді. А коли нарешті стрибнув і нічого собі не пошкодив, його почуття відповідальності за мене зникло невідомо куди, аж доки справа не дійшла до Садиби Редлі.

— Ти відмовляєшся від закладу? — спитав Ділл.— Якщо так, то...

— Ділле, тут треба добре все зважити. Дай поміркувати... це ніби примусити черепаху вистромитися з панцира...

— Як саме? — спитав Ділл.

— Підсунути їй під черево запалений сірник.

Я сказала Джемі: якщо він підпалить будинок Редлі, я викажу його Атикусу.

А Ділл сказав, що підпалювати сірники під черевом черепахи просто огидно.

— Нічого не огидно, треба ж її якось переконати,— це ж не те саме, що кинути її у вогонь,— насупився Джемі.

— А звідки ти знаєш, що їй не боляче?

— Черепахи нічого не відчувають, дурню.

— А ти що — був черепахою?

— Облиш, Ділле! Дай мені подумати... Скажімо, ми його налякаємо...

Джемі стояв і думав так довго, що Ділл пішов на невеличкі поступки.

— Я не казатиму, що ти задкуєш, і віддам тобі «Сірого привида», якщо ти просто торкнешся його будинку.

— Торкнутися будинку — і все? — зрадів Джемі.

Ділл кивнув.

— Точно все? А то потім почнеш верещати ще про щось, коли я повернуся.

— Та точно все,— відповів Ділл.— Може, він і сам вийде, коли побачить тебе на подвір’ї, тоді ми зі Скаутом накинемося на нього і триматимемо, поки не пояснимо, що не хочемо йому зашкодити.