— Невже в цьому домі людина не може спокійно помитися?
Чому всім треба саме зараз лізти до ванної?
Наступного ранку вона почала «перевіряти наше вбрання», тільки-но розвиднилося. Коли Келпурнія залишалася в нас ночувати, вона спала на розкладному ліжку в кухні; цього ранку її ліжко було завалене нашим вихідним одягом. Вона так перекрохмалила мою сукню, що та напиналася як намет, коли я сідала. Келпурнія змусила мене вдягти нижню спідницю і туго затягла рожевий шовковий пасок у мене на талії. Вона натерла сухою скоринкою мої лаковані черевички так, що у них можна було дивитися, як у дзеркало.
— Ти нас ніби на карнавал виряджаєш,— зауважив Джемі.— Для чого це все, Кел?
— Не хочу, аби хтось сказав, ніби я занехаяла своїх дітей,— пробурмотіла вона.— Містере Джемі, хіба можна вдягати цю краватку до цього костюму? Вона ж зелена.
— То й що?
— А костюм синій. Невже ви не бачите?
— Ха-ха! — закричала я.— Джемі не розрізняє кольорів!
Джемі спалахнув від злості, але тут втрутилася Келпурнія:
— Негайно припиніть. Ви підете до Першої Покупки з усмішками на обличчі.
Перша Покупка — африканська методистська церква — містилася на південній околиці міста, за дорогою до старого тартака. Ця стара обшарпана будівля мала шпиль і дзвіницю — на відміну від усіх інших церков у Мейкомі. Називалася вона Першою Покупкою, бо її придбали на перші заробітки звільнених негрів. По неділях там молилися негри, а по буднях білі чоловіки грали в ній у азартні ігри.
Земля на церковному дворі й на цвинтарі поруч була глиниста і тверда як камінь. Якщо хтось умирав у спекотні дні, тіло тримали на льоду, аж доки дощі не розмивали ґрунту. Лише декілька могил мали розкришені надгробки; новіші могили були обкладені яскравими скельцями і розбитими пляшками з-під кока-коли. Громовідводи охороняли могили тих покійників, які вирізнялися буйним норовом; в узголів’ї дитячих могилок стояли недопалки свічок. Цей цвинтар не пригнічував.
Щойно ми ступили на церковний двір, нас зустрів м’який гірко-солодкий запах чисто вимитих, причепурених негрів: помада до волосся, прянощі, нюхальний тютюн, одеколон, жувальний тютюн, м’ятна жуйка та квіткова пудра.
Побачивши мене і Джемі разом з Келпурнією, чоловіки зробили крок назад і зняли капелюхи; жінки схрестили руки на грудях — звичний жест поштивої уваги. Вони відступили, пропускаючи нас до церковних дверей. Келпурнія йшла між Джемі та мною, відповідаючи на вітання своїх яскраво убраних сусідів.
— Що це вам заманулося, та, міс Кел? — пролунав чийсь голос у нас за спинами.
Келпурнія охопила нас за плечі, й ми зупинилися й озирнулися: на стежині за нами стояла висока негритянка. Вона якось скособочилася, уперлася ліктем лівої руки у вигин стегна і вказувала на нас розтуленою долонею. Голова у неї була довгаста, очі дивної мигдалевої форми, ніс прямий, губи випнуті, як індіанський лук. Здавалося, що вона на дві голови вища за всіх решту.
Я відчула, як рука Келпурнії вп’ялася мені в плече.
— Чого тобі, Дуло? — спитала Кел тоном, якого я в неї ніколи не чула. Говорила вона спокійно, зі зневагою.
— А от хтіла б знати, нащо ви приперли білих дітлахів до церкви чорномазих?
— Вони мої гості,— відповіла Келпурнія. І знову я подумала — який у неї дивний голос: тут вона розмовляла, як вони всі.
— Еге ж, а ви гостюєте у домі Фінчів по буднях.
Натовп загомонів.
— Не бійся,— прошепотіла мені Келпурнія, проте троянди на її капелюшку обурено захиталися.
Коли Лула зробила крок до нас, Келпурнія наказала:
— Стій де стоїш, чорномаза!
Лула зупинилася, але сказала:
— Ви не маєте права приводити сюди білих дітлахів — у них своя церква, у нас своя. Це наша церква, міс Кел, вам ясно?
— Але Бог у нас один, хіба ні? — відповіла Келпурнія.
— Ходімо додому, Кел,— сказав Джемі,— ми їм тут не потрібні.
Я була згодна з ним: ніхто нам тут не був радий. Я не стільки бачила, скільки відчувала, що натовп наближається до нас. Здавалося, нас зараз візьмуть в оточення, та коли я подивилася на Келпурнію, очі в неї були веселі. Я знову глянула на стежину — Лули вже не було. На її місці стояв чималий гурт негрів.
Один з них вийшов з натовпу. Це був Зібо, міський сміттяр.
— Містере Джемі,— сказав він,— ми щасливі, що ви до нас прийшли. А на Лулу не зважайте, вона така загониста через те, що превелебний Сайкс пригрозив її засудити на проповіді. Вона зроду така баламутка й підбурювачка, та ще й пихата, ціни собі скласти не може,— а ми всі щасливі вас тут бачити.
Читать дальше