Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Не переймайся надто через містера Джемі...— почала вона.

— Містера Джемі?

— Що ж, він уже достатньо дорослий.

— Ніякий він не дорослий, просто його треба відлупцювати як слід, от тільки сама я з цим не впораюся.

— Золотко,— сказала Келпурнія,— що ж я можу зробити, коли містер Джемі росте. Йому нині більше хочеться бути на самоті, займатися своїми хлопчачими справами. А ти можеш частіше зазирати на кухню, коли засумуєш. Нам знайдеться що робити тут удвох.

Початок літа обіцяв бути гарним: хай Джемі собі як знає, а до приїзду Ділла мені і з Келпурнією буде непогано. Вона, здається, раділа, коли я навідувалася на кухню, а я, спостерігаючи за нею, починала розуміти, що дівчинкою бути далеко не так просто.

Літо прийшло, а от Ділл усе не приїздив і не приїздив. Я отримала від нього листа з фотографією. У листі він писав, що тепер має нового батька, який і був зображений на знімку, і тепер йому доведеться залишитися в Меридіані, бо вони планують побудувати великий рибальський човен. Батько його юрист, як і Атикус, тільки значно молодший. Новий тато Ділла мав приємне обличчя, і я раділа, що Ділл отримав такого тата, але моїм сподіванням прийшов кінець. Наприкінці листа Ділл написав, що кохатиме мене вічно, щоб я не хвилювалася, бо він приїде й одружиться зі мною, тільки-но роздобуде достатньо грошей, і просив, щоб я йому обов’язково відповідала.

Отже, я мала нареченого, але це не дуже-то мене втішало за його відсутності: якось я про це раніше не думала, але літо — це Ділл біля ставка, з цигаркою, зробленою з мотузки; це блиск в очах Ділла від чергових планів виманити Примару Редлі; це швидкі цілунки мимохідь, які я отримувала від Ділла, варто було Джемі відвернутися; це взаємне бажання не розлучатися. Коли він був поруч, життя видавалося буденним; без нього життя ставало нестерпним. Я не могла втішитися цілі два дні.

Мало того, ще й законодавчі збори оголосили позачергову сесію, і Атикус поїхав з дому на два тижні. Губернаторові заманулося зішкрябати декілька мушель, якими заріс корабель нашого штату; у Бірмінгемі пройшли сидячі страйки; черги по хліб у містах ставали довшими, фермери біднішали. Проте всі ці події були дуже далекі від нашого з Джемі світу.

Одного ранку ми здивувалися, побачивши у газеті «Монтгомері едвертайзер» карикатуру з підписом «Мейкомський Фінч». На ній Атикус, босоніж і в коротких штанцях, був прикутий до парти: він щось старанно писав на грифельній дошці, а навколо лихословили якісь розгнуздані дівчата.

— Це комплімент,— пояснив Джемі.— Він робить те, що, крім нього, не зробив би ніхто.

— Як це?

Серед нових якостей Джемі з’явилася ще й неабияка зарозумілість, яка мене страшенно дратувала.

— Розумієш, Скауте, це от як реорганізувати податкову систему округів абощо. Мало хто цим цікавиться.

— А ти звідки знаєш?

— Відчепися, не бачиш, я читаю газету.

Я відчепилася. І пішла на кухню.

Келпурнія лущила горох. Раптом вона сказала:

— Просто не знаю, як нам бути в неділю з вашою церквою.

— Та нічого. Атикус залишив нам гроші на пожертву.

Келпурнія примружила очі, і я зрозуміла, про що вона думає.

— Кел, ти же знаєш, що ми будемо чемні. Ми вже роками гарно поводимося у церкві.

Келпурнія, вочевидь, пригадала одну дощову неділю, коли ми були в церкві без батьків і вчителів. Залишені напризволяще, учні прив’язали до стільця Юніс Енн Симпсон і віднесли її до котельні. А потім дружно повернулися до церкви і забули про неї, слухаючи собі проповідь, як раптом пролунали жахливі удари по трубах опалення, і вони не стихали, поки хтось не пішов дізнатися, що там коїться, і не привів Юніс Енн, яка твердила, що не хоче більше грати мученика Шадраха [16] Див. Книгу пророка Даниїла, 3. , хоча Джемі Фінч і сказав, що вона не згорить у пічці, якщо її віра достатньо міцна, але в котельні аж надто жарко.

— Та чого ти, Кел, це ж не вперше Атикус залишив нас самих,— протестувала я.

— Так-то воно так, але він завжди переконується, що з вами буде вчителька. А цього разу і словом про це не обмовився — мабуть, забув.

Келпурнія почухала потилицю. Раптом вона усміхнулася.

— А ви з містером Джемі не хотіли б завтра піти зі мною до нашої церкви?

— А можна?

— Отже, хотіли б? — і Келпурнія засміялася.

Якщо Келпурнія і раніше мене відмивала від душі, то це й порівнювати неможливо з тим, що вона зі мною робила у той суботній вечір. Вона примусила мене намилитися двічі та для кожного ополіскування міняла воду; а голову помила мені аж двома видами мила. Келпурнія багато років довіряла Джемі, але того вечора вона зазирнула до ванної кімнати і викликала його справедливе обурення: