Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Батько взяв слухавку, потім пішов у передпокій по свій капелюх.

— Я ненадовго зайду до місіс Дьюбоз,— сказав він нам.— Скоро повернуся.

Але пробув він там довгенько, мені вже давно слід було б лягати спати. Коли він прийшов назад, у руках у нього була коробка від цукерок. Атикус сів у вітальні й поставив коробку біля свого стільця.

— Чого вона ще хотіла? — спитав Джемі.

Він не бачив місіс Дьюбоз понад місяць. Вона вже не сиділа у себе на терасі, коли ми там проходили.

— Вона померла, сину,— відповів Атикус.— Померла кілька хвилин тому.

— А,— сказав Джемі.— Добре.

— Це справді добре,— відізвався Атикус.— Її страждання скінчилися. Вона довго хворіла. Сину, ти знаєш, що в неї були за напади?

Джемі похитав головою.

— Місіс Дьюбоз була морфіністка. Вона багато років вживала морфій як знеболювальне. Так їй приписав лікар. Якби вона й далі його приймала, то не померла б у таких муках, але вона була надто вперта і свавільна...

— Не розумію,— сказав Джемі.

— Буквально перед твоєю витівкою вона викликала мене скласти заповіт. Лікар Рейнольде повідомив, що їй залишилося жити усього кілька місяців. Справи її були у повному порядку, проте вона сказала: «Лишилося розібратися тільки з одним».

— І що вона мала на увазі? — спантеличено спитав Джемі.

— Вона пояснила, що хоче покинути цей світ нікому й нічим не зобов’язана. Джемі, коли людина така хвора, можна вживати будь-що, тільки б полегшити її муки, але місіс Дьюбоз такс не підходило. Вона вирішила покінчити з наркотиками до того, як помре, і зробила це.

— Тобто, її напади були від цього?

— Саме так. Коли ти їй читав, гадаю, вона навряд чи чула бодай слово. Всім тілом і душею вона зосереджувалася на будильнику. Якби ти їй не трапився, я б сам примусив тебе ходити до неї читати. Це її трохи відволікало. Була ще одна причина...

— І вона померла вільною? — перервав Джемі.

— Як гірський вітер,— сказав Атикус.— Майже до самого кінця вона не втрачала притомності. Притомності,— тут він усміхнувся,— і непримиренності. Вона таврувала мою поведінку, прорікала, що до кінця життя мені доведеться брати тебе на поруки. І вона звеліла Джессі спакувати для тебе цю коробку...

Атикус нахилився по коробку від цукерок. Простягнув її Джемі.

Джемі розкрив коробку. Всередині, на вологій ваті, лежала восково-біла, ідеальної форми камелія. Це була «гірська заметіль».

У Джемі мало очі на лоба не вискочили.

— Стара відьма, стара відьма! — він жбурнув коробку на підлогу.— Якого дідька їй від мене треба?

Водномить Атикус підхопився і став біля нього. Джемі тицьнувся обличчям йому в груди.

— Тихо, тихо,— заспокоював Атикус,— гадаю, цим вона хотіла тобі сказати, що тепер усе гаразд, Джемі, все гаразд. Розумієш, вона була справжня леді.

— Леді? — Джемі підвів голову. Обличчя у нього розпашілося.— Після всього, що вона про тебе казала, ти називаєш її леді?

— Так. Вона мала власні погляди на життя, дуже відмінні від моїх, можливо... Сину, я говорив тобі, що якби ти не втратив голови, я б усе одно послав тебе до неї читати. Я хотів, щоб ти побачив в ній дещо,— хотів, щоб ти побачив справжню мужність, зрозумів, що мужність — це не чоловік зі зброєю в руках. Мужність — це коли знаєш, що програв свою справу, ще не розпочавши, але все одно берешся до неї. Перемагаєш тут нечасто, проте іноді перемагаєш. Місіс Дьюбоз перемогла, перемогла цілковито. Згідно з її поглядами, вона померла нікому нічим не зобов’язана. Вона — наймужніша жінка з усіх, кого я знаю.

Джемі підняв з підлоги коробку і кинув її у камін. Потім підібрав камелію, і я коли йшла спати, побачила, що він перебирає пальцями її широкі пелюстки. Атикус читав газету.

Джемі виповнилося дванадцять. З ним ставало дедалі важче ладнати, він частіше дратувався, гумор у нього мінявся щогодини. Апетит він мав несамовитий, а ще так часто кричав, щоб я до нього не чіплялася, що я спитала в Атикуса, чи не завелися у нього глисти. Атикус відповів: ні, Джемі просто росте, а я мушу бути терпляча і якомога менше йому надокучати.

Отака зміна з Джемі відбулася за якісь два-три тижні. Ще як місіс Дьюбоз була жива, він, здається, був радий моєму товариству, коли ми ходили до неї читати. І раптом, буквально за одну ніч, у нього з’явилася зовсім інша система цінностей, яку він намагався нав’язати мені: кілька разів він навіть пробував указувати, як я маю поводитися. Одного дня, у розпалі сварки, коли він загорлав: «Час уже тобі стати справжньою дівчинкою!» — я розридалася і побігла до Келпурнії.