Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Атикусе,— якось спитала я,— а що таке, власне, чорнолюбець?

Обличчя Атикуса спохмурніло.

— Тебе хтось так назвав?

— Ні, сер. Це тебе так називає місіс Дьюбоз. Вона безнастанно так тебе обзиває і сердиться. А мене так обізвав Френсис минулого Різдва, тоді я вперше почула це слово.

— Через це ти його і відлупцювала?

— Так, сер...

— Навіщо ж ти у мене питаєш, що воно означає?

Я спробувала пояснити, що розлютилася не стільки через те, що сказав Френсис, скільки через те, як він це сказав.

— Розумієш, він ніби лаявся — як-от шмаркач абощо...

— Скауте, чорнолюбець — одне зі слів, які нічого не означають, так само як і шмаркач. Це важко пояснити... неотесані, ниці люди вживають його, коли їм здається, що хтось поважає негрів більше, ніж їх. Так вони називають таких, як ми, коли їм хочеться грубо й вульгарно когось обізвати.

— Але ж насправді ти не чорнолюбець?

— Звісно, я чорнолюбець. Я намагаюся любити всіх... Про мене зараз говорять багато неприємного... доню, якщо тебе обзивають якимось поганим словом, це не образа. Це просто показує, наскільки жалюгідна та людина, і не повинно тебе зачіпати. Не переймайся через місіс Дьюбоз, нехай вона лається. У неї дуже багато власних проблем.

Сплив місяць, і одного пообіддя, коли Джемі продирався крізь писання сера Вальтера Скаута, як він його називав, а місіс Дьюбоз його виправляла на кожному кроці, у двері хтось постукав.

— Заходьте! — заволала місіс Дьюбоз.

Увійшов Атикус. Наблизившись до ліжка, він потиснув руку місіс Дьюбоз.

— Я повертався з роботи, а мої діти мене не зустрічають,— сказав він.— От і вирішив, що вони ще, мабуть, у вас.

Місіс Дьюбоз усміхнулася до нього. Я не розуміла, хоч помри, як це вона взагалі з ним розмовляє, коли так люто його ненавидить.

— Знаєте, котра година, Атикусе? — спитала вона.— Рівно чотирнадцять хвилин по п’ятій. А будильник поставлено на пів на шосту. Я хочу, щоб ви це знали.

Тут до мене раптом дійшло: щодня ми залишалися у місіс Дьюбоз дедалі довше, і щодня будильник дзвонив дедалі пізніше, і в неї на ту мить вже у повному розпалі був напад. А сьогодні вона мордувала Джемі мало не дві годині, а на напад і натяку не було, і я відчула, що ми вскочили у безнадійну пастку. Дзвінок будильника провіщував наше визволення; а якщо він колись зовсім не задзвонить, що тоді з нами буде?

— У мене таке враження, що час, обумовлений для читання Джемі, вже вичерпався,— сказав Атикус.

— Ще один тиждень, ну, просто для надійності.

— Але ж...— підвівся Джемі.

Атикус поклав руку йому на плече, і Джемі замовк. Дорогою додому Джемі наполягав, що йшлося лише про один місяць, і цей місяць минув, і так нечесно.

— Лише один тиждень, сину.

— Ні,— сказав Джемі.

— Так,— сказав Атикус.

Наступного тижня ми знову були у місіс Дьюбоз. Будильник уже не дзеленчав, але місіс Дьюбоз відпускала нас, кажучи «Досить», так пізно ввечері, що Атикус уже був удома і читав газету, коли ми поверталися. Напади у неї припинилися, але все решта лишилося без змін: коли сер Вальтер Скотт заглиблювався у нескінченні описи ровів і замків, їй ставало нудно і вона починала чіплятися до нас:

— Джеремі Фінчу, я попереджала: ти гірко пошкодуєш, що поламав мої камелії. Ти вже шкодуєш, хіба ні?

Джемі відповідав, що ще й як шкодує.

— Ти, мабуть, думав, що знищив мою «гірську заметіль»? А Джессі каже, що вона випустила нові бутони. Наступного разу ти вже знатимеш, як узятися до справи, авжеж? Повириваєш усе з корінням абощо?

Джемі відповідав, що саме так і вчинить.

— Не мимри, коли говориш до мене, хлопче! Підведи голову і скажи чітко: «Так, мем». Хоча тобі навряд чи хочеться високо тримати голову, і не дивно,— з таким-от батьком.

Джемі задирав підборіддя і пильно дивився на місіс Дьюбоз, не виказуючи обурення. Протягом цих тижнів він виробив у себе вираз чемної і відстороненої цікавості, який робив, коли від обріз у нас закипала кров.

І от прийшов останній день. Коли місіс Дьюбоз сказала: «Досить»,— вона ще додала: «Це все. Прощавайте».

Все скінчилося. Ми полегшено вискочили на вулицю, ми підстрибували й вищали від щастя.

Весна того року видалася чудова: дні стали довші, й ми більше часу гралися надворі. Джемі головно вивчав фізичні дані кожного з футболістів університетських команд всієї країни. Щовечора Атикус читав нам спортивні сторінки в газетах. Судячи з прогнозів, Алабама мала шанси і цьогоріч поборотися за Рожевий кубок, хоча імен гравців ми і вимовити не могли. Атикус саме читав нам колонку Вінді Сітона, коли задзвонив телефон.