Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Але місіс Дьюбоз не вгамовувалася.

— Мало того, що одна з Фінчів прислуговує по шинках, але й той, що в суді, боронить чорномазих!

Джемі так і заціпенів. Удар місіс Дьюбоз влучив у ціль, і вона це усвідомлювала.

— Так, так, куди ж котиться світ, якщо Фінч повстає проти свого кола? Так я вам зараз скажу! — вона піднесла руку до рота. А коли відвела руку, за нею потяглася, довга цівка слини.— Ваш батько нічим не кращий за чорномазих і за покидьків, на яких працює!

Джемі спалахнув. Я потягла його за рукав, а нам услід линули звинувачення у моральній деградації нашої сім’ї, і головним пунктом було те, що половина родини Фінчів вже й так у божевільні, але якби була жива наша мати, ми б не скотилися до такої ганьби.

Не знаю, що обурило Джемі найбільше, але я страшенно образилися на натяки місіс Дьюбоз щодо психічного стану нашої родини. Я вже майже призвичаїлася до клинів у бік Атикуса. Але це вперше сказала доросла людина. Якщо не зважати на зауваження щодо Атикуса, все решта в нападках місіс Дьюбоз було як завжди. А в повітрі вже відчувалося літо — в тіні ще було прохолодно, але сонце пригрівало дужче, а це означало, що наближаються гарні часи — канікули і Ділл.

Джемі купив собі паровий двигун, і ми попрямували до крамниці Елмора по мій жезл. Покупка не принесла Джемі жодного задоволення; він запхав модель у кишеню і мовчки йшов поруч зі мною додому. Дорогою я раз у раз підкидала свій жезл, намагаючись його упіймати, поки мало не налетіла на містера Лійка Діза, який тільки й сказав: «Обережно, Скауте, дивися, куди йдеш!» Коли ми наблизилися до будинку місіс Дьюбоз, мій жезл уже був геть брудний від безкінечних падінь на землю.

На терасі її не було.

Пізніше, через багато років, я іноді питала себе, що примусило Джемі так вчинити, чому він не дотримався девізу «Будь джентльменом, сину», чому відійшов він правил непоказної шляхетності, які почав сповідувати. Вочевидь, Джемі не менш за мене потерпав від балачок про те, що наш батько обстоює негрів, і я звикла, що він тримає себе в руках: від природи він мав характер лагідний і незапальний. Але у той час я могла пояснити його вчинок єдине тим, що він на декілька хвилин буквально збожеволів.

Джемі зробив достеменно те, що весь час робила б я, коли б Атикус мені не заборонив, і я підозрювала, що його заборона стосується і старих мерзенних жінок, яких мені також не можна бити. Коли ми опинилися біля воріт місіс Дьюбоз, Джемі вихопив у мене з рук жезл, увірвався, розмахуючи ним, як скажений, на подвір’я, забувши про всі напучення Атикуса, забувши, що місіс Дьюбоз ховає під шалями пістоль, забувши, що як вона і промахнеться, її служниця Джессі нізащо не схибить.

Він не вгамувався, доки не позбивав верхівки з усіх кущів камелії у саду місіс Дьюбоз, доки усю землю не встелили зелені пуп’янки і листя. А тоді переламав об коліно мій жезл і жбурнув уламки на землю.

Я на той час уже щосили верещала. Джемі смикнув мене за волосся, крикнув, що йому начхати, а якщо я не стулю пельку, він мені всі патли повидирає. Я пельку не стулила, і він копнув мене як слід. Не втримавшись на ногах, я впала долілиць. Він ривком підхопив мене, та, схоже, йому стало мене шкода. Говорити не було чого.

Ми вирішили не зустрічати того вечора Атикуса з роботи. Тинялися по кухні, доки Келпурнія нас не виштовхала. Якимось незбагненним чином вона нібито про все здогадалася. Втішати вона не дуже-то вміла, але дала Джемі гарячий тост із маслом, який він розламав навпіл і поділився зі мною. Тост був на смак як вата.

Ми перейшли до вітальні. Я узяла футбольний журнал, знайшла фото Диксі Гаувела і показала його Джемі, кажучи, що він дуже на нього схожий. Приємнішого компліменту годі було й уявити, але на брата він не подіяв. Джемі похмуро скоцюбився біля вікна на кріслі-гойдалці й чекав. Стемніло.

Минули дві геологічні епохи, коли ми нарешті почули Атикусові кроки на парадних сходах. Грюкнули скляні двері, потім усе ненадовго замовкло: це Атикус клав капелюх на полицю над вішаком,— а там пролунало: «Джемі!» Голос був мов крижаний вітер.

Атикус увімкнув верхнє світло у вітальні й побачив нас там, заціпенілих від страху. В одній руці він тримав мій жезл; заяложена жовта китиця волочилася по килиму. Атикус простягнув другу руку — на долоні лежали напіврозкриті бутони камелії.

— Джемі,— спитав він,— це ти наробив?

— Так, сер.

— Навіщо?

— Вона сказала, що ти обстоюєш чорномазих і покидьків,— тихо відповів Джемі.