Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Ось і він,— тихо промовив тато.

На розі вулиці, з боку, протилежного до Садиби Редлі, показався Тим Джонсон — млявий, неповороткий.

— Поглянь на нього,— прошепотів Джемі.— Містер Тейт казав, що вони рухаються по прямій, а Тим навіть дороги триматися не в змозі.

— Здається, що йому ще погіршало,— сказала я.

— Постав перед ним що-небудь — він так і кинеться.

Містер Тейт приклав руку дашком до чола і вдивився як слід.

— Він таки сказився.

Тим Джонсон рухався зі швидкістю черепахи, він не грався, не нюхав листя: здавалося, він іде тільки йому одному відомим маршрутом під впливом невидимої сили, яка штовхає його уперед, до нас. Видно було, як він здригається — немов кінь, що відганяє ґедзів; він то розтуляв, то стуляв пащу; його хилило набік, але він неухильно наближався до нас.

— Він шукає собі місце, де вмерти,— припустив Джемі.

Містер Тейт озирнувся.

— До смерті йому ще дуже далеко, Джемі, він ще й не починав навіть.

Тим Джонсон дістався провулочка перед Садибою Редлі, й те, що ще жевріло у його нещасному мозку, примусило його зупинитися й поміркувати, куди йти далі. Він зробив декілька непевних кроків і зупинився біля воріт Редлі; потім спробував повернути назад, але не зміг.

Атикус сказав:

— Його вже можна дістати, Геку. Стріляйте, поки він не звернув у провулок,— не відомо, хто може опинитися за рогом. Зайди в дім, Кел.

Келпурнія відчинила скляні двері, замкнула їх по собі, потім відімкнула і накинула гачок. Вона намагалася відгородити Джемі й мене своїм тілом, але ми висовувались у неї з-під рук.

— Стріляйте ви, містере Фінч,— містер Тейт простягнув рушницю Атикусу; тут ми з Джемі мало не зомліли.

— Не гайте часу, Геку,— відповів Атикус,— цільтеся.

— Містере Фінч, тут треба з одного пострілу.

Атикус рішуче похитав головою.

— Не зволікайте, Геку, час діяти! Він не чекатиме вас на одному місці цілий день...

— Заради усього святого, містере Фінч, погляньте-но, де він! Якщо промажу — розтрощу вікно Редлі! Я не дуже вправно стріляю, ви це чудово знаєте!

— Я не брав до рук рушниці років тридцять...

Містер Тейт мало не силоміць тицьнув рушницю Атикусу.

— Мені буде значно спокійніше, якщо зараз ви її таки візьмете,— сказав він.

Немов заворожені, дивилися ми з Джемі, як наш батько узяв рушницю і вийшов на середину вулиці. Він рухався швидко, але мені здавалося, що він ніби пливе під водою: час повз моторошно повільно.

Коли Атикус узявся за окуляри, Келпурнія прошепотіла:

— Добрий Ісусе, поможи йому,— і стиснула долонями щоки.

Атикус зсунув окуляри на лоба; вони зісковзнули й упали на землю. У повній тиші я почула, як вони тріснули. Атикус потер очі й підборіддя; ми бачили, що він часто моргає.

Біля воріт Редлі Тим Джонсон зібрав докупи свій згасаючий глузд. Він нарешті спромігся розвернутися, щоб рухатися й далі нашою вулицею. Зробив два кроки уперед, потім зупинився і підвів голову. Видно було, як напружилося його тіло.

Рухами настільки швидкими, що видавалися одночасними, Атикус клацнув затвором і притиснув рушницю до плеча.

Пролунав постріл. Тим Джонсон підскочив, гепнувся і завмер на тротуарі невеличкою коричнево-білою купкою. Він не встиг зрозуміти, що з ним трапилося.

Містер Тейт зіскочив з веранди і побіг до Садиби Редлі. Зупинився перед собакою, присів навпочіпки і постукав пальцем себе по лобі над лівим оком.

— Ви узяли трохи праворуч, містере Фінч,— гукнув він.

— Моя споконвічна проблема,— відповів Атикус,— якби я мав вибір, то віддав би перевагу дробовику.

Він нахилився підняти окуляри, підбором розтер у порох розбиті скельця, потім підійшов до містера Тейта і почав роздивлятися Тима Джонсона.

Одні за одними прочинялися двері, й сусіди помалу заворушилися. Міс Моді зійшла з веранди разом з міс Стефані Крофорд.

Джемі немов заціпенів, і я його ущипнула, щоб отямився, та коли Атикус побачив, що ми йдемо до нього, звелів залишатися на місці.

Коли містер Тейт з Атикусом повернулися на подвір’я, містер Тейт усміхався.

— Я пришлю Зібо забрати його,— сказав він.— А ви не так уже багато й забули, містере Фіни. Кажуть, що такі уміння нікуди не щезають.

Атикус мовчав.

— Атикусе,— покликав Джемі.

— Що?

— Нічого.

— Я все бачила, Фінчу-З-Одного-Пострілу!

Атикус різко озирнувся — й угледів просто перед собою міс Моді. Вони мовчки подивилися одне на одного, й Атикус сів у машину шерифа.

— Іди сюди,— покликав він Джемі.— Не наближайтеся до того собаки, зрозуміло? Близько не підходьте, мертвий він так само небезпечний, як і живий.