Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Так, сер,— відповів Джемі.— Атикусе...

— Що, сину?

— Нічого.

— Ти що, хлопче, язика проковтнув? — містер Тейт широко усміхнувся до Джемі.— Невже ти не знав, що твій тато...

— Облиште, Геку,— обірвав його Атикус,— нам уже час повертатися до справ.

Вони поїхали, а ми з Джемі пішли й сіли на сходах у міс Стефані. Ми чекали, коли приїде Зібо на своєму сміттєвозі.

Джемі спантеличено мовчав, а міс Стефані запричитала:

— Ой-ой-ой, та хто ж це чував про скаженого собаку в лютому? Може, він зовсім не сказився, а просто здурів? Не хотіла б я бачити обличчя Гаррі Джонсона, коли він повернеться з Мобіла і дізнається, що Атикус Фінч застрелив його собаку. Переконана, що він просто набрався блощиць...

Міс Моді зауважила, що міс Стефані завела б іншої пісні, якби Тим Джонсон досі сунувся вулицею, але все невдовзі проясниться, бо голову собаки відвезуть до Монтгомері у лабораторію.

Джемі все не міг отямитися:

— Ти бачила, Скауте? Бачила, як він стояв?.. Як він раптом увесь розслабився, а рушниця ніби стала частиною його самого... і як усе блискавично... я по десять хвилин цілюся, поки стрельну...

Міс Моді єхидно посміхнулася.

— Ну, міс Джін-Луїзо, тепер ти вже не думаєш, що твій батько нічого не вміє? Досі його соромишся?

— Ні, мем,— відповіла я покірно.

— Забула тобі сказати тоді, що Атикус Фінч не лише гравець на варгані, а й був свого часу найвлучніший стрілець на весь округ Мейком.

— Найвлучніший стрілець...— повторив Джемі.

— Ти добре мене розчув, Джеремі Фінчу. Сподіваюся, ви тепер зміните пісеньку. Дивовижно, ви навіть не знали, що замолоду вашого батька називали Фінч-З-Одного-Пострілу. Ще коли ми всі мешкали на Пристані, якщо з п’ятнадцяти пострілів він влучав у чотирнадцять голубів, то вважав, що просто переводить набої.

— Та він і словом ніколи не прохопився про це,— промимрив Джемі.

— І словом не прохопився, он як?

— Ніколи, мем.

— Цікаво, чого він ніколи не ходить на полювання,— спитала я.

— Гадаю, зможу тобі пояснити. Ваш батько насамперед — надзвичайно шляхетна людина. Влучність у стрільбі — це талант від Бога; зрозуміло, треба практикуватися, щоб сягнути досконалості, але стріляти — це не грати на піаніно абощо. Думаю, він відклав рушницю, коли усвідомив, що Бог надав йому несправедливу перевагу над іншими живими істотами. Мабуть, він вирішив, що стрілятиме тільки у крайньому разі, як от сьогодні.

— Здається, він мав би цим пишатися,— сказала я.

— Люди при здоровому глузді ніколи не пишаються своїми талантами,— відтяла міс Моді.

Ми побачили, як під’їхав Зібо. Він дістав з кузова вила й обережно підхопив Тима Джонсона. Потім поклав його на машину, а тоді полив якоюсь рідиною з великого бутля тіло собаки й місце, де той лежав.

— Не ходіть тут поки що,— гукнув він.

Коли ми повернулися додому, я сказала Джемі, що нам буде що розказати у школі в понеділок. Джемі обернувся до мене.

— Навіть не думай нічого нікому розказувати, Скауте.

— Отакої! Ще й як розкажу! Не у кожного татко — найвлучніший стрілок округу Мейком.

— Бачиш,— сказав Джемі,— якби він хотів, щоб ми це знали, він би нам сам розповів. Якби він цим пишався, він би розповів.

— А може, він просто забув?

— Та ні, Скауте, тобі не зрозуміти. Атикус дійсно старий, але мене не обходить, що він нічого не вміє, мене не обходить, якби він узагалі нічого не зміг би робити.

Джемі підняв із землі камінець і тріумфально жбурнув ним у гараж. Побіг за ним услід, потім озирнувся і крикнув:

— Атикус — джентльмен, так само як і я!

Коли ми з Джемі були менші, то гралися головно на південній околиці, та як я вже майже закінчувала другий клас і пішли у небуття часи наших знущань з Примари Редлі, нас дедалі частіше приваблювала ділова частина міста, але потрапити туди можна було лише повз володіння місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз. Проминути її будинок було неможливо, хіба що пройти в обхід милю з гаком. Попередні недовгі зустрічі з нею не викликали у мене гострого бажання поглибити це знайомство, але Джемі сказав, що прийшов час дорослішати.

Місіс Дьюбоз жила сама, якщо не рахувати служниці-негритянки, за два двори від нас, у будинку з крутими сходами і відкритою терасою. Вона була дуже стара; майже весь час проводила у ліжку або у кріслі на коліщатах. Подейкували, що під своїми численними шалями й накидками вона ховає старий пістоль часів Громадянської війни.

Ми з Джемі її просто не зносили. Якщо вона сиділа на терасі, коли ми проходили вулицею, то потрапляли під обстріл її гнівних очей і під безжальний допит щодо нашої поведінки, а потім нам виносився прикрий вирок щодо того, ким ми виростемо,— зрозуміло, ніким путнім. Ми давно вже не переходили на той бік вулиці: це не рятувало, вона тільки кричала ще голосніше, щоб почули просто всі сусіди.